Він писав книгу про смерть, і траплялися дні, коли він відчував, начебто книга намагається його вбити. Кожна фраза давалася зі звитягою, кожне слово в кожному реченні могло бути іншим, і, як з усім іншим, що він написав за останні три роки, він викидав приблизно чотири сторінки на кожну, котру залишав. І все ж, попри все це, у нього до початку літа нагромадилося сто двадцять дві незакінчених сторінки, і половина історії була вже позаду. Епідемія самогубств, яка не вщухає вже цілих три місяці, протягом яких місто Р. поховало двадцять одну свою дитину, тривожне число для провінційного містечка з населенням дев’яносто чотири тисячі мешканців, і доктор Нойз – у гущі епідемії, з самого початку, працює з двома десятками колег-лікарів, десятком психіатрів і майже тридцятьма католицькими й протестантськими священиками, аби відвернути наступне самогубство, та, попри їхні напружені колективні зусилля, котрі потребують тривалих бесід і консультацій з усіма молодими людьми в місті, що б вони не робили, нічого не допомагає, і тепер уже лікар починає сумніватися, чи не продовжують це лихо усі ті незліченні години, витрачені ними на роботу, замість того, щоб із ним покінчити, чи не живить усе це біду замість того, аби усунути її, те, що ця біда з кожним місяцем окреслюється все точніше й висувається на все загальний огляд, тим самим спокушуючи нестійких тікати від власних лих у той спосіб, про який раніше вони самі могли й не замислюватися, а тому діти міста Р. і надалі вбиватимуть себе, як і раніше, і помалу, поступово незламний доктор Нойз доходить краю. Ось на цьому місці Фергюсон перервався на складання іспитів і в червні написав семестрову курсову роботу, а в перші тижні літа, намацуючи шлях назад до сюжету, вже знав, чим закінчиться історія, та, яку б користь не давало таке розуміння, знати не означає робити, і дістатися кінця мало що важило б, якщо він не спроможеться зробити це правильно. Труднощі, що постали перед молоддю в місті Нойза, – одночасно вічні й однохвилинні, поєднання біологічної долі та непередбачених історичних фактів. Підліткові шквали перших кохань і зруйновані кохання, повсякденний страх, що стадо виключить тебе зі свого числа, боязнь вагітності, травма реальної вагітності й передчасного материнства, захвати надмірностей (надто швидко їздити, забагато пити), внутрішня спустошеність, зневага до родичів, до дорослих, до всякого авторитету, меланхолія, самотність і біль світу (
Weltschmerz), що тисне на серце, хоча зовні вони можуть бути залиті сонячним світлом, – старі, довіку нескінченні муки молодості, проте для тих, хто ризикує найбільше, для сімнадцяти- і вісімнадцятирічних хлопчисьок тяжіє ще й загроза В’єтнаму, щойно вони закінчать школу, безумовна реальність американського сьогодення, бо дуже небагато випускників середніх шкіл підуть до коледжу з міста Р., де мешкають переважно «сині комірці», де закінчення середньої школи означає початок дорослого життя, і тепер, коли додому прислали шістдесят чотири труни, що містять останки загиблих солдатів США, котрі поховали на місцевих кладовищах за останні три роки, тепер, коли старші брати тих хлопчаків, позбувшись кінцівок та очей, опинилися в палатах найближчого госпіталю для ветеранів у місті В., патріотичний запал, що охопив Р. улітку 1965-го, до весни 1968-го перетворився на відразу й жах, а війна, що її вів американський уряд в іншому кінці світу, перестала бути війною, в котрій хто-небудь із цих хлопчаків захотів би воювати. Помирати ні за що, як це сталося з їхніми братами, їхніми кузенами, з братами їхніх друзів, – здавалося, це глузування з принципів самого життя, і навіщо вони народилися на світ, питають вони себе, і що роблять на цій землі, якщо покликані лише віддати своє життя ні за що, не встигнуть ще до ладу почати життя? Дехто калічить себе, відстрілюючи собі пальці на руках і ногах, аби не пройти армійський медогляд, інші ж вибирають не такий кривавий вихід – отруїтися газом у автівках з двигуном, що працює вхолосту, в зачинених гаражах своїх батьків, і значно частіше, аніж ні, якщо у хлопчака є подружка, вони всядуться в таку автівку разом, обійнявшись, а випари повільно зроблять свою справу. Попервах ці безглузді смерті викликають у Нойза відразу, і він робить усе можливе, аби їх припинити, та з часом його думки починають рухатися в іншому напрямі, і на четвертий чи на п’ятий місяць він сам заражується цією інфекцією. Ось що Фергюсон планував зробити з історією далі – рушити услід за різними кроками Нойза, котрі в кінці книги приведуть його до самогубства: найглибше співчуття, що розвинеться в ньому до підопічних молодих людей, бесіди з понад двомастами п’ятьдесятьма хлопчиками й дівчатками, котрі переконають його в тому, що все місто переживає не медичну, а духовну кризу, що питання тут – не смерть чи потяг до смерті, а втрата надії на майбутнє, і щойно Нойз усвідомить, що всі вони живуть у світі без надії, Фергюсон планував звести його з однією з тих молодих осіб, кого Нойз консультував останніми місяцями, – з сімнадцятилітньою дівчиною на ймення Лілі Макнамара, чий брат-близнюк Гарольд уже покінчив із собою, а більше не одружений і бездітний доктор Нойз візьме Лілі до себе пожити тиждень чи й місяць, або ж півроку, і спробує відмовити просту, вперту, мовчазну дівчину від думок про смерть. Таким буде його останній рубіж оборони, останнє зусилля відштовхнути власне бажання скоритися, і коли йому не вдасться повернути її назад до життя, він рушить услід за неї до гаражу, зачинить двері й вікна, і відтак сяде разом із Лілі в авто і поверне ключа в замку запалювання…