Сімдесят чотири повільно написаних і переписаних сторінки від середини червня до середини вересня, а два тижні потому, як він знову почав їздити до Брукліна й назад, видавництво «Метушня» видало зібрання його творів. Після такого важкого літа «Прелюдії» вистрибнули з-під землі так само несподівано, як і перший крокус ранньої весни. Пурпуровий спалах, що вирвався з-під грязюки й почорнілого сніга на промерзлій землі, прекрасний спис кольору в безбарвному до того світі, адже обкладинка «Прелюдій» і справді мала пурпуровий колір, той відтінок пурпуру, що називається рожевувато-ліловим, той колір, котрий Фергюсон із Роном вибрали з-поміж численних відтінків, доступних їм, типографська обкладинка строгого дизайну з його прізвищем і назвою, набраними чорним, в тонкому білому прямокутнику, легкий уклін у бік палітурок «Галлімара» у Франції, елегантних, таких вишуканих, як вважав Фергюсон, і, вперше взявши примірник книжки в руки, він пережив щось таке, до чого не був готовий: бурю захвату. Не зовсім відмінного від того, який відчув, вигравши стипендію Волта Вітмена, усвідомив він, але от із якою різницею: стипендію в нього забрали, а от книжка назавше залишиться в нього, навіть якщо прочитають її десь так сімнадцять осіб.
Були рецензії. Уперше в його житті Фергюсона голубили й лупцювали прилюдно, тринадцять разів за останні чотири місяці, за його підрахунками, – довгі, середні й короткі відгуки в газетах, журналах і літературних щоквартальниках, п’ять задовільних поцілунків узасос, дружній ляпанець по спині, три удари в морду, один раз коліном по яйцях, одна страта розстрільною командою, і ще двоє стиснули плечима. Фергюсон був і генієм, і водночас ідіотом, був вундеркіндом і бундючним телепнем, як найкращим з того, що відбулося цього року, так і найгіршим з того, що відбулося цього року, як особою, що кипить талантами, так і цілковитою бездарністю. Нічого не змінилося після катавасії Хенка й Франка з місіс Болдвін та їхнього протистояння з тіткою Мілдред і дядьком Доном півстоліття тому, тяжіння й відштовхування позитивного й негативного, нескінченне протистояння в одіозних пересудах, проте, як би він не намагався ігнорувати і добре й погане, що казали про нього, Фергюсонові доводилося визнати, що покуси все одно жалять довше, ніж зберігаються, не зношуючися, поцілунки, що важче забувати нападки на нього як на «знавіснілого, розперезаного хіпі, котрий не вірить у літературу і прагне її знищити», ніж пам’ятати, що його хвалять як «кмітливого новачка в районі». До біса, сказав він собі, запихаючи рецензії в нижній ящик письмового столу. Якщо він коли-небудь і вирішить опублікувати ще одну книжку, то заліпить собі вуха свічним воском, на очі надягне пов’язку, тіло прив’яже до щогли корабля і лише по цьому вийде в море під час шторму, аби сирени вже не могли до нього докричатися.