Емі просувалася вперед без будь-яких перешкод перед собою, проте плани трьох інших залежали від того, що станеться під час та опісля їхньої військової медкомісії, призначеної на те літо: у Говарда – в середині липня, у Ноя – на початку серпня, а у Фергюсона – в кінці. У тому випадку, якщо їх призовуть, Говард і Ной вирішили взяти приклад з Лютера Бонда й рушити на північ, до Канади, але Фергюсон, котрий був упертішим і гарячішим за цих двох, вирішив, що ризикне і сяде до в’язниці. У фракції прихильників війни для таких людей, як вони, існували прізвиська – ухильники, боягузи, зрадники своєї країни, – але ж ці троє друзів були не проти воювати за Америку в тій війні, яку котру самі би вважали справедливою, адже ніхто з них не був пацифістом, не вірив в опір усім війнам, вони були проти саме цієї війни, і для них вона була морально не виправдана, не просто політична помилка, але акт злочинного безумства, їхній патріотичний обов’язок закликав їх опиратися участі в ній. Батько Говарда, батько Ноя та вітчим Фергюсона – всі були солдатами у Другу світову, а їхні сини й пасинок пишалися ними, бо вони боролися з фашизмом, ту війну вони вважали справедливою, а от В’єтнам – це дещо інше, й до чого втішно було для всіх у їхньому розлогому, заплутаному родоводі знати, що три ветерани тієї, колишньої війни стояли за своїх синів і пасинка, що відкидали оцю.
Боротьба за висоту «Гамбургер», операція «Сніг апачів» у долині А-Шау і битва за Бін-Ба у провінції Фуок-Туй. Такими були кілька місць і назв, що донеслися з В’єтнаму за тижні до і потому, як вони втрьох випустилися з коледжу, і поки вони готувалися до візитів до призовної комісії в Ньюарку (Говард) і на Вайтхол-стріт у Манхеттені (Ной і Фергюсон), і Говард, і Ной консультувалися з лікарями з приводу уявних недугів, котрі, на їхнє сподівання, принесуть їм категорію 4-F (цілковито непридатний до військової служби), або 1-W (придатний до військової служби, проте лише в разі крайньої необхідності) і позбавлять від необхідності переїзду до Канади. Говард страждав на алергії на пилюку, траву, амброзію, золотарник та інший пилок, що переносився повітрям навесні й улітку (сінна лихоманка), проте його співчутливий лікар, теж противник війни, написав листа, де зазначалося, що, крім цього, Говард хворіє на астму, хронічне захворювання, яке могло звільнити його від військової служби за медичними приписами, а могло й не звільнити. Ной також озброївся листом – заявою від антивоєнно налаштованого психоаналітика, котрого останні півроку відвідував двічі на тиждень, і в листі було засвідчено, що в пацієнта – невротична боязнь відкритих просторів (агорафобія), у стані надзвичайної напруженості він переростає у повномасштабну параною, та в сукупності з його латентними гомосексуальними нахилами унеможливлює повноцінне функціонування в цілковито чоловічому оточенні. Ной видобув цього листа, показав його Фергюсонові, а сам похитав головою й розреготався. Ти поглянь на мене, Арчі, мовив він. Я – загроза суспільству. Закінчений психопат.
Гадаєш, лікар повірить усій цій маячні? – спитав Фергюсон.
Хтозна, відповів Ной. Відтак, трохи помовчавши, реготнув іще раз і сказав: Імовірно.
У власних найкращих інтересах, гадав Фергюсон, йому також варто відвідати лікаря і провернути щось на кшталт того, на що спромоглися Говард і Ной, проте, як читач уже зауважив, Фергюсон не завше діяв у своїх найкращих інтересах. Уранці в понеділок, двадцять п’ятого серпня, він з’явився у призовному центрі на Вайтхол-стріт без усякого листа, яке можна було показати армійському медичному персоналу, стосовно якихось реальних чи уявних скарг на фізичне чи розумове самопочуття. Щоправда, він і сам у дитинстві мордувався від сінної лихоманки, та, схоже, переріс її останніми роками, а єдине захворювання, що в нього справді було – це воно прирекло його на становище мула, здатного говорити, – не мало істотної ваги для даної справи.
У білих трусах він повештався по будівлі в супроводі юрби інших юнаків, що тинялися в білих трусах. Білі молодики, смагляві молодики, чорні молодики і жовті молодики – всі в однаковій ситуації. Він склав письмовий іспит, його тіло виміряли, зважили й прискіпливо оглянули, а потому він попрямував додому, міркуючи, що з ним буде далі.
3) Другого вересня у сімдесятдев’ятирічному віці помер Хо Ші Мін. Фергюсон, що виконував четверте замовлення для містера Мангіні з початку літа, почув цю новину по радіо, стоячи на драбині та фарбуючи стелю в кухні чотирикімнатної квартири на Західній Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Дядечко Хо помер, та від цього нічого не зміниться, а війна триватиме, поки Північ не здолає Південь, і американців не витурять звідти. Це вже цілком точно, сказав він собі, вмочуючи пензлик у банку, аби мазнути нею ще раз по стелі, а от багато іншого – невідомо. Чому, наприклад, лист, де зазначено дату його медкомісії, йому прислали аж місяць потому, як Говард і Ной отримали свої, або чому Говардові призовна комісія в Ньюарку вже присвоїла його нову категорію (1-W), та після порівняльного проміжку часу Ной від комісії в Манхеттені ще нічого не почув. Усе це так довільно – здавалося, система, що функціонувала двома не залежними одна від одної руками, і кожна не відала, що творить інша, доки обидві вони виконували свої окремі завдання, і от тепер, коли медкомісія у Фергюсона вже позаду, незрозуміло, скільки ще йому доведеться чекати.