Він готував себе до найгіршого і все літо та добру частину осені безперервно думав про тюрму, про те, як його зачинять проти його волі, і йому доведеться скоритися забаганкам – правилам і командам – тюремників, про те, що йому загрожуватиме зґвалтування ким-небудь із – а то й не лише одним – побратимів-ув’язнених, про те, як ділитиме камеру з буйним зеком, що має при собі заточку і відбуває семирічний строк за збройне пограбування чи сто років за вбивство. Відтак його розум відпливав від теперішнього, і Фергюсон починав думати про «Графа Монте-Крісто», книгу, прочитану ним у дванадцятирічному віці, – несправедливо звинуваченого Едмона Дантеса тримають ув’язненим чотирнадцять років у замку Іф, – або про «Сліпучу темряву», роман, котрий він прочитав у восьмому класі, де два в’язні в сусідніх камерах перестукуються один із одним через стіну кодованими повідомленнями, або ж про надмірне число фільмів про в’язниці, переглянуті ним за багато років, серед них – «Велика ілюзія», «Один утік», «Я втік з каторги», Дрейфус на острові Диявола в «Житті Еміля Золя», «Бунт у блоці 11», «Великий дім», «20 000 років у Синг-Сингу» та «Людина в залізній масці», ще одна історія Дюма, в котрій злий брат-близнюк на смерть задушується власною бородою.
У подвійному інкубаторі невизначеності та дедалі сильнішої паніки у Фергюсона зароджувалися марнотні, хаотичні думки.
Літо для нього завше було періодом напруженої праці, але того літа Фергюсон виконав мало – всього лише прочитав чотири перших відмовних листа на «Столицю руїн». Протягом місяця по смерті Хо Ші Міна їх число зросло до сімох.
4) Усе літо й осінь того року, доки Фергюсон годинами працював на містера Мангіні й розмірковував над своїм неясним майбутнім, по всьому місті Нью-Йорк такий собі чолов’яга закладав бомби. Сем Мелвіль, тобто Семюель Мелвіль, народився Самуелем Гросманом у 1934 році, проте власне прізвище змінив на честь того, хто написав «Мобі-Дік», – або ж на честь французького кінорежисера Жана-П’єра Мелвіля, котрий і сам народився Жаном-П’єром Грумбахом, – або ж ні на чию честь і взагалі без усякої причини, крім, можливо, бажання розмежуватися зі своїм батьком і батьківським прізвищем. Незалежний марксист, що був пов’язаний з «метеорологами» й «Чорними пантерами», та, по суті, діяв самостійно (іноді з одним-двома спільниками, хоча частіше – сам), Мелвіль заклав свою першу бомбу двадцять сьомого липня: вона пошкодила в Нью-Йоркському порту конструкцію пірсу «Грейс», котрий належав компанії «Юнайтед Фрут», віковому експлуататорові пригноблених селян в Центральній та Південній Америці. Дванадцятого серпня він учинив напад на будівлю «Марін Мідленд Банку»; дев’ятнадцятого вересня – на контору Міністерства торгівлі й головного інспектора Збройних сил у Федеральній будівлі на нижньому Бродвеї. Наступні його цілі включали в себе контору «Стандард Ойл» у будівлі «Ар-Сі-Ей», штаб-квартиру банку «Чейз Манхеттен», та одинадцятого листопада – будівлю «Дженерал Моторз» на П’ятій авеню, але наступного дня, коли Мелвіль вирушив висадити в повітря будівлю Кримінального суду на Сентр-стріт, де відбувався процес 21 «пантери», він припустився помилки – вибрав у спільники інформатора ФБР, і його схопили на гарячому. У квітні 1970-го він опинився в «Могилах», де організував страйк ув’язнених, що й призвело до його переведення до Синг-Сингу в липні, де він улаштував ще один тюремний страйк, котрий закінчився ще одним переведенням у вересні до одного з місць ув’язнення суворого режиму на півночі штату Нью-Йорк, в Аттіці.