Батьку, сказав він собі, мій дивний, покійний батьку, твій хлопчик не проведе життя за ґратами. Твій хлопчик вільний їхати, куди забажає. Помолися за свого хлопчика, батьку, як він молиться за тебе.
Фергюсон знову всівся за письмовий стіл і проглянув газету, шукаючи шістнадцяте червня, день народження Ноя.
Номер 274.
Відтак – Говарда, це двадцять друге січня.
Номер 337.
Під кінець наступного дня Ной автостопом приїхав із Нью-Гейвена, і о сьомій годині Фергюсон і Говард зустрілися з ним у «Вест-Енді», аби почати вечір навколо випивки, а потому вирушити на святкову китайську вечерю до «Храму Місяця» усього двома кварталами південніше по Бродвею. Проте відчувши, як їм затишно в передній кутовій кабінці «Вест-Енду», там вони й затримались і до ресторану так і не дійшли, а повечеряли у своєму улюбленому барі огидним тушкованим м’ясом із локшиною, і потому засиділися до половини третьої ранку, висьорбуючи велетенські кількості алкоголю в кількох його найкращих найвідоміших видах, і для Фергюсона – здебільшого скотч, посередньої марки, що повіз його по дорожнім вибоїнам до найнижчих надр сп’яніння, та поки що він не розтікся у в’язкому, хмільному, подвійному ступорі і два його хитких компаньйони не відтягнули його назад до помешкання Говарда й Емі на Західній 113-й вулиці, де всі ранішні години він провів, відключившись, на тахті, він пам’ятав, що якоїсь миті Говард і Ной постали проти нього й критикували його за цілим переліком пунктів, з котрого він дещо пам’ятав, дечого згадати не міг, та з того, що запам’яталося, було таке:
– Він дурень, що не став торкатися грошей, залишених йому батьком.
– З тими грошима, яких він досі не торкнувся, він міг би розпрощатися з Америкою, перетнути Атлантику і провести як мінімум один рік у Європі. Йому ще тільки належить вирушити куди-небудь у його жалюгідному маленькому житті, а тому треба починати мандри негайно.
– Забудь про те, що Мері Доног’ю знайшла свого Сеньйора Маніфіко і говорить про заміжжя, оскільки, хоча Мері й чудова жінка, і опікувалася Фергюсоном в деякі важкі часи, у них разом майбутнього немає, тому що він – не те, чого вона хоче чи що їй треба, а йому нічого їй запропонувати.
– Дванадцять відмов від нью-йоркських видавців – не той привід, аби через нього не спати ночами, і навіть якщо від книги відмовляться ще дванадцять видавців, її з часом неодмінно випустить хто-небудь інший, а найважливіше зараз – почати думати про нову книгу…
Наскільки Фергюсон пам’ятав, він погодився з ними за всіма пунктами.
6) Оскільки він був ретельним працівником і йому не хотілося підводити своїх колег по бригаді, запізнюючись на роботу, наступного ранку Фергюсон з’явився на роботу рівно о дев’ятій. На тахті в Говарда та Емі він проспав чотири з половиною години і, випивши три чашки чорної кави в «Ресторані Тома» на розі Бродвею та 112-ї вулиці, дійшов пішки до місця роботи на Ріверсайд-драйв між Вісімдесят восьмою та Вісімдесят дев’ятою вулицями, у велетенську п’ятикімнатну квартиру, котру почав фарбувати кілька днів тому спільно з Хуаном, Феліксом і Гаррі. Того ранку підморожувало, а у Фергюсона було страшенне похмілля, налиті кров’ю очі, розколювалася голова й нудило в животі, він чвалав містом, закутавши обличчя в шарф, котрий уже починав смердіти перегаром від його дихання. Хуан спитав: Що з тобою було, дядьку? Фелікс мовив: Схоже, ти готовий, хлопаку. Гаррі порадив: Йшов би ти додому та проспався, га? Та Фергюсонові не хотілося йти додому відсипатися, з ним було все гаразд, і він з’явився на роботу, але от годину потому, стоячи на високій розсувній драбині і фарбуючи чергову кухонну стелю, він втратив рівновагу і впав на підлогу, зламав собі ліву литку і лівий зап’ясток. Гаррі викликав «швидку», а після того, як доктор у лікарні Рузвельта вправив йому кістки і наклав гіпс на зап’ясток і литку, він оглянув справу рук своїх і зауважив: Добряче ви гепнулись, юначе. Пощастило, що приземлилися не на голову.
7) Наступні шість тижнів Фергюсон провів у домі на Вудхол-кресент, досхочу наїдаючись материними стравами, доки зросталися кістки, вечорами після вечері грав у кункен з Деном, висиджував у вітальні з двома Шнейдерманами чоловічої статі тими вечорами, коли по телевізору транслювали ігри «Ніків», а його мати й вагітна Ненсі у кухні розмовляли наодинці про таїни жіночого, домашнє життя, зручності й задоволення нетривалого домашнього буття, поки він робив необхідну паузу (за словами Дена) чи просто підводив підсумки (за словами його матері) і думав про те, чим зайнятися далі.
Мері більше не було, вона мала намір незабаром вийти заміж за освіченого сеньйора на ймення Боб Стентон, тридцятиоднолітнього помічника районного прокурора з Квінса, чоловіка значно соліднішого, ніж той, ким міг коли-небудь стати Фергюсон, рішення цілком зважене, відчував він, однак цей біль потребуватиме більше часу, аби вщухнути, аніж знадобиться його поламаним кісткам, аби зростися, а позаяк Мері вже не було, в Нью-Йорку його тепер ніщо й не тримало, ніщо вже не змушувало його й далі працювати маляром на містера Мангіні, тому що Говард і Ной нарешті поставили йому на місце мізки тієї ночі їх спільного запою, і він змінив курс своїх роздумів щодо батьківських грошей, неохоче погодившись із друзями, що не прийняти ці гроші стане образою. Його батько помер, а померлі більше не можуть захистити себе. Яка б лють не нагромадилася між ними за минулі роки, батько включив його до свого заповіту, а це означало, що він хотів, аби Фергюсон узяв цих сто тисяч доларів і розпорядився ними на власний розсуд, розуміючи, що розсуд у цьому випадку означає жити на ці кошти, щоб і далі писати, вочевидь його батько це розумів, міркував Фергюсон, а правда полягала в тому, що тепер у ньому залишалося мало гніву, і чим довше його батько залишався мертвим, тим менше злості він відчував, і тепер, через півтора року, її вже залишилося в ньому так мало, що вона майже зовсім зникла, і те місце, котре раніше належало злості, тепер заповнилося смутком і збентеженням, сумом, збентеженням і жалем.