Це було багато грошей, таких коштів вистачить, аби жити на них роками, якщо їх акуратно витрачати, і Говард із Ноєм особливо наголосили на важливості цих коштів, мудро порадивши виявити побільше терпіння з приводу відкинутого роману (котрому Лінн Ебергардт на початку лютого нарешті знайшла притулок, прилаштувавши його в «Колумбус», невеличке, відважне сан-франциське видавництво, що рухалося врозріз із загальним потоком, – воно працювало з початку 1950-х років), проте найбільше, – розуміння того, що гроші дадуть Фергюсонові змогу зробити крок, котрий дасть йому за нинішніх обставин найбільше користі, і допоки він байдикував у домі на Вудхол-кресент і вглядався в той мазок можливостей, які йому пропонували ці гроші, він поступово змістився на позицію своїх друзів: прийшов йому час вибратися з Америки й побачити світ, залишити вогонь позаду та побувати де-небудь іще – де завгодно.
Ще два тижні Фергюсон вагався й обмірковував, одне по одному скорочуючи кількість цих варіантів з п’яти до трьох, а відтак і до одного. Останнє слово залишалося б за мовою, проте хоча англійською розмовляли в Англії, англійською спілкувалися в Ірландії, він сумнівався, що задовольниться життям в котрому-небудь із цих туманних місць із вологим кліматом. У Парижі, природно, також бувають дощі, однак французька – єдина друга мова, котрою він вмів розмовляти й читати доволі порядно, і позаяк ані разу ні від кого не чув жодного кепського слова про Париж, він вирішив ризикнути там. Для розминки поїде до Монреаля, навідає там Лютера Бонда, котрий був живий і здоровий у своїй новій країні, переконав адміністрацію прийняти себе до Макгілу приблизно в той же час, коли Фергюсон вступив до Бруклінського коледжу, і тепер, закінчивши його, працював учнем репортера в «Монреаль Газет» і жив з новою подружкою на ймення Клер, Клер Сімпсон чи Сампсон (Лютерів почерк бувало важко розпізнати), і Фергюсонові аж не терпілося з’їздити на північ, не терпілося з’їздити на схід, хотілося зникнути звідси.
Він прикинув, що зможе знову вільно ставати на литку до кінця січня, а це дасть йому доволі часу на те, аби звільнити квартиру на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці та підготуватися до великого переселення.
А потому, першого січня, коли Фергюсон уже збирався вперше поснідати в новому десятилітті, мати розповіла йому один жарт.
То був бородатий анекдот, вочевидь, він гуляв єврейськими вітальнями багато років, проте з якоїсь незрозумілої причини Фергюсон його раніше не чув, якось так вийшло, що він ніколи не бував у жодній з цих віталень, коли його хто-небудь розповідав, однак того новорічного ранку 1970 року мати нарешті поділилася з ним у кухні цим анекдотом, класичною історією про молодого російського єврея з довгим прізвищем, що його годі було вимовити, котрий прибуває на острів Еліс і там заводить розмову з ланцманом старшим і досвідченішим, і коли молодик повідомляє старому своє прізвище, той похмурніє і каже, що таке довге й складне прізвище ніяк не допоможе йому влаштувати нове життя в Америці, йому слід змінити його на щось покоротше, що-небудь, що звучало б гарно, по-американськи. Що ви пропонуєте? – запитує молодик. Скажи їм, що ти Рокфеллер, відказує старий, з таким прізвищем не пропадеш. Збігає дві години, і коли молодик сідає для співбесіди з імміграційним чиновником, він уже не може відтворити в пам’яті те прізвище, яке йому порадив назвати старий. Ляснувши себе по чолі, засмучений молодик бовкає мовою ідиш: Ikh hob fargessen (Я забув)! І от чиновник з острова Еліс відґвинчує ковпачок на своїй авторучці і старанно записує в свою книгу: Іхабод Фергюсон.