Фергюсон знав, що частину сімейного бюджету складали гроші, які заробляла його матір в портретній фотостудії, але значно більша частина грошей, практично всі вони, надходила з батькового бізнесу – мережі трьох господарчих магазинів під назвою «Фергюсон», один з яких розташовувався в окрузі Юніон, другий – у Вестфілді, а третій – в Лівінгстоні. Колись давно він мав магазин в Ньюарку під назвою «Домашній Світ Трьох Братів», але його продали, коли Фергюсону було три з половиною або чотири роки, і якби не взята в рамочку чорно-біла фотографія 1941 року, яка висіла на стіні в робочому кабінеті і на якій був зображений його батько, котрий стояв між двома своїми усміхненими братами перед магазином «Домашній Світ» в день його відкриття, то всі спогади про той магазин були б назавжди викресленими з його пам’яті. Фергюсону було неясно, чому його батько більше не співпрацював зі своїми братами, до того ж була іще більша загадка: чому дядько Лью та дядько Арнольд виїхали удвох до Каліфорнії, щоби, за виразом його батька, «розпочати там нове життя». Шість чи сім місяців тому назад, відчувши напад ностальгії за відсутньою тепер кузиною Френсі, він попрохав свою матір викласти свої міркування з приводу причин, які змусили родичів переїхати так далеко, але мати просто сказала: «Батько викупив їхню долю». Це пояснення мало що йому пояснювало, себто малий Фергюсон нічого з нього не зрозумів. Але тепер, в зв’язку з неприємною історією з переїздом до нового будинку, він почав потроху бачити те, що доти проходило повз його увагу. Його батько був багатієм. Він мав більше грошей, аніж знав, що з ними робити, а з того, як ішли у нього справи, можна було зробити лише один висновок: день за днем він ставав дедалі багатшим.
Це було і погано, і добре, вирішив Фергюсон. Добре, бо гроші були необхідним злом, як колись пояснив йому його дідо, а оскільки всім для життя були потрібні гроші, то краще мати їх надміру, аніж обмаль. З іншого боку, аби надмірно заробляти, людина має приділяти гонитві за грошима надмір часу, значно більше, аніж є необхідним чи резонним, і саме це й відбувалося з його батьком, який так тяжко працював на ниві керівництва своєю торговою мережею, що з плином часу кількість годин, які він проводив вдома, безперервно зменшувалася. І в результаті зменшилася настільки, що Фергюсон його майже не бачив, бо в його батька виробилася звичка їхати з дому о сьомій тридцять ранку, тобто коли Фергюсон іще спав, а через те, що кожен магазин працював допізна двічі на тиждень – по понеділках та четвергах в Юніоні, вівторках та п’ятницях у Вестфілді, середах та суботах в Лівінгстоні, бували дні, коли батько не мав змоги приїхати додому на вечерю і повертався о десятій або десятій тридцять, себто аж годину потому, як малого Фергюсона вкладали спати. Тому єдиним днем, коли він міг гарантовано бачити свого батька, була неділя, але з неділями теж все було не так просто, бо після сніданку та після обіду кілька годин відводилося на теніс, що означало теліпатися слідком за батьками на міські корти і чекати, поки батько з матір’ю зіграють сет, щоби потім трохи поцюкати м’яч разом із матір’ю, поки батько гратиме свій щонедільний матч з Семом Браунштейном, його тенісним приятелем іще з дитинства. Фергюсон не зневажав теніс, він просто вважав його нудним у порівнянні з бейсболом та футболом, котрі, на його думку, були найкращими іграми в світі; кращим за теніс був навіть пінг-понг, якщо йшлося про ті види спорту, де були присутніми сітка та м’ячики-стрибунці, тому з непростими почуттями плентався він весною, влітку й восени на відкриті корти, сподіваючись кожної суботи, коли лягав спати, що завтра вранці буде дощ.
Коли ж дощу не було, то після тенісу вони їхали до Саут-Орандж-Вілидж і обідали в «Грюнінгу», де Фергюсон наминав чималенький гамбургер з мисочкою м’ятного морозива; то була довгоочікувана трапеза, і не лише тому, що в «Грюнінгу» робили найсмачніші в усій окрузі гамбургери та виготовляли власне морозиво, а й тому, що там смачно пахло – сумішшю теплої кави, смаженого м’яса та солодкуватими випарами всіляких десертів; то були такі смачні аромати, що Фергюсон аж розчинявся у блаженній насолоді, вдихаючи їх повними легенями. А потім, увібравшись до батькового двокольорового (сіро-білого) седану «олдсмобіл», вони поверталися до свого будинку в Мейплвуді помитися й перевдягнутися. В типову неділю після цього відбувалося одне з чотирьох. Вони залишалися вдома, щоби, як висловлювалася матір, «попоратися», що, в основному, означало ходити слідком за батьком з кімнати до кімнати й дивитися, як він ремонтував те, що потребувало ремонту: зливний бачок у туалеті, згорілі електричні запобіжники, рипучі двері, а матір тим часом сиділа на дивані й читала журнал «Лайф», або спускалася до підвальної фотостудії проявляти плівки та фотографії. Другий варіант полягав у поході в кіно, що подобалося йому та матері найбільше з усіх способів проведення вільного часу в неділю, але батько часто не розділяв їхнього кіношного ентузіазму, бо фільми його майже не цікавили, так само, як і все решта з того, що він називав «сидячими розвагами» (телевізійні вікторини, концерти, мюзикли), неначе посидіти пару годин в кріслі, пасивно всотуючи в себе «цілу купу дурнуватих вигадок», було для нього найгіршими тортурами у світі, але матір зазвичай перемагала в суперечці, погрожуючи піти до кіно без нього, тому троє Фергюсонів знову сідали до авто і їхали подивитися найостанніший вестерн режисера Джиммі Стюарта або комедію за участю Мартіна і Льюїса (Джеррі Льюїс – неперевершений!), і Фергюсон завжди дивувався, наскільки швидко його батько засинав у темряві кінотеатру – забуття поглинало його іще тоді, коли на екрані повзли початкові титри: голова відхилялася назад, губи поволі розкривалися, тому коли починали гриміти постріли, коли грала музика, і падав на підлогу розтрощений посуд, батько вже міцно спав. Оскільки Фергюсон завжди сидів поміж батьками, то він плескав матір по руці кожного разу, коли батько отак «відключався», і, заволодівши її увагою, кивав на нього великим пальцем, мовляв, поглянь, знову він за своє. А матір, в залежності від настрою, або піддакувала й посміхалася, або хитала головою й хмурилася, інколи видаючи коротенький стриманий смішок, а інколи видихаючи щось безсловесне на кшталт «угу». На той час, коли Фергюсону виповнилося вісім, батькові кіношні «відключки» стали настільки звичними, що матір почала називати їхні недільні екскурсії до кінотеатру «двогодинною сонною терапією». Вона більше не питала свого чоловіка, чи хочеться йому сходити в кіно. Натомість вона питала його: «Як щодо пігулки снодійного, Стенлі? Якраз виспишся добряче перед роботою». Зачувши цю фразу, Фергюсон завжди сміявся. Інколи батько сміявся разом із ним, але здебільшого – ні.