Коли Роза познайомилася зі Стенлі в жовтні 1943 року, вона вже два роки працювала на портретного фотографа, якого звали Еммануїл Шнайдерман, чия студія розташовувалася на Західній Двадцять сьомій вулиці біля Шостої авеню. Починала Роза як адміністраторка, секретарка та бухгалтерка, але коли асистент-фотограф Шнайдермана пішов на війну в червні 1942 року, Роза замінила його. На той час старому Шнайдерману вже було шістдесят п’ять і був він німецько-єврейським іммігрантом, який приїхав до Нью-Йорку зі своєю дружиною та двома синами після Першої світової. Вдачу він мав похмуру, був схильним до химерних коників та образливої лайки, але з часом у нього з’явилася мимовільна затаєна ніжність до вродливої Рози. Помітивши, як уважно спостерігала вона за його роботою зі своїх перших днів у студії, старий Шнайдерман вирішив взяти її учнем-асистентом і навчити всьому тому, що він знав про фотоапарати, освітлення та проявлення плівок, тобто мистецтву та навичкам свого бізнесу. Для Рози ж, яка доти так і не знала, чого шукає в житті, яка доти працювала на різних конторських посадах, отримуючи за свою роботу лише зарплатню і майже нічого більше, тобто не маючи жодної надії на внутрішнє задоволення, це стало буквально щасливим випадком: вона раптово натрапила на своє покликання – не просто нову роботу, а новий спосіб існування у світі: зазирати в обличчя сторонніх людей, цих облич щодня ставало дедалі більше, кожного ранку й кожного дня нові обличчя, кожне обличчя не схоже на всі решту. Невдовзі Роза збагнула, що їй подобається ця робота – дивитися на інших – і що вона ніколи в житті їй не набридне.
Стенлі тоді співпрацював зі своїми братами, яких обох звільнили від військової служби (через плоскостопість та поганий зір), і завдяки кільком винаходам та розширенню діяльності маленька радіо-ремонтна майстерня, започаткована 1932 року, перетворилася на чималий магазин меблів та побутової техніки на Спрінгфілд-авеню, який пропонував своїм клієнтам всі принади та хитрі прийоми тодішньої американської роздрібної торгівлі: продаж товарів у тривалу розстрочку, купуй два, а третій отримаєш безкоштовно, дешевий розпродаж раз на півроку, консультаційна служба і знижки для молодят, а також спеціальні розпродажі на свято День Прапора. Першим до Стенлі приєднався Арнольд, невдалий та не надто тямущий середній брат, який вже примудрився втратити кілька робіт у торгівлі і який пнувся щосили, намагаючись прогодувати свою дружину Джоан та трьох дітлахів, а через пару років їхню компанію поповнив Лью. Не тому, що цікавився меблями та побутовими пристроями, а тому, що вже вдруге за п’ять років Стенлі сплатив його картярські борги, і це змусило його приєднатися до братового бізнесу на знак щирого каяття, бо Лью розумів, що будь-яке небажання з його боку потягне за собою остаточне, до скону, небажання з боку Стенлі дати йому іще хоч копійку. Отак і виникло підприємство під назвою «Домашній Світ Трьох Братів», яким фактично керував лише один брат, Стенлі, наймолодший та найамбітніший з синів Фані, котрий, керуючись якимось химерним, але непохитним переконанням, що родинна вірність перевищує всі інші людські атрибути, добровільно звалив на себе тягар у вигляді своїх двох невдах-братів, які віддячували йому тим, що постійно запізнювалися на роботу, цупили десятки й двадцятки з каси, коли їхні кишені були порожніми, а в теплі місяці вшивалися пограти після обіду в гольф. Може, Стенлі й ображався на них за це, але ніколи не нарікав, бо закони всесвіту забороняли нарікати на рідних братів. І навіть попри те, що прибуток «Домашнього Світу» був трохи нижчим, аніж міг би бути без витрат на зарплатню Лью та Арнольда, бізнес приносив стабільний дохід, а коли через пару років війна скінчилася, то перед ним розкрилися іще кращі перспективи, бо невдовзі мало з’явитися телебачення, і брати стали першими «хлопцями в мікрорайоні», які почали продаж телевізорів. Ні, Стенлі іще не став багатієм, але вже певний час його дохід стабільно зростав, а коли він того жовтневого вечора познайомився з Розою, то збагнув, що його найкращі дні іще попереду.
На відміну від Стенлі, Роза вже встигла пізнати вогонь пристрасного кохання. Якби не війна, яка забрала у неї її коханого, вони зі Стенлі ніколи б не познайомилися, бо Роза вже задовго до того жовтневого вечора була б замужем за іншим чоловіком. Але той молодик, з яким вона була заручена, Девід Раскін, майбутній лікар родом з Брукліна, який увійшов у її життя, коли їй було іще сімнадцять, загинув від випадкового вибуху під час навчань з основного курсу бойової підготовки на базі Форт-Бенніг в штаті Джорджія. Про це Роза дізналася у серпні 1942 року і відтоді багато місяців журилася, то німіючи, спустошена й безпорадна, від горя, то, мало не божеволіючи від туги, проклинала війну і ридала в подушку, не в змозі примиритися з думкою, що Девід більше ніколи не доторкнеться до неї. Єдине, що давало їй змогу жити протягом цих місяців, була її робота в студії Шнайдермана. Вона приносила їй втіху, задоволення і привід вставати вранці з ліжка, але Роза втратила апетит до спілкування і до зустрічей з іншими чоловіками, звівши її життя до рутинних справ вдома й на роботі та походів у кіно з подругою Ненсі Файн. Але потроху, особливо в останні два-три місяці, Роза поволі почала нагадувати саму себе, наприклад, знову відкриваючи для себе той факт, що їжа, якщо її покласти до рота, мала смак, і що коли на місто падав дощ, то кожному чоловікові, жінці та дитині доводилося перестрибувати через ті ж самі калюжі, що і їй. Ні, вона ніколи не оговтається від смерті Девіда, він завжди буде потаємним привидом, який супроводжуватиме її, коли вона, спотикаючись, плентатиметься в майбутнє, але двадцять один рік – це надто молодий вік, щоби повертатися спиною до світу, і Роза розуміла, що якщо вона не зробить над собою зусилля і не повернеться до навколишнього світу, то просто рухне додолу й помре.