Доти все зводилося до поцілунків, тривалих язикових екскурсій в ротовій порожнині один одного, до вологих губ, шиї та вух, до тримання облич в долонях, до прогладжування волосся, до обіймів, дотиків до спини, плечей і талії, а попередньої весни в стосунках з дівчиною на ім’я Конні дійшло навіть до спроби доторкнутися до грудей, добре захищених блузкою та бюстгальтером, але його не відштовхнули, не перервали, і це спонукнуло Фергюсона до подальших досліджень. Тому тепер, з Анною-Марією, блузку було знято, місяць потому було знято бюстгальтер, що співпало зі зняттям його сорочки. Та навіть ця напівоголеність була нечуваним задоволенням, яке перевершувало всі інші задоволення, і поки спливали тижні, Фергюсон лише силою волі стримувався від того, щоби не схопити Анну-Марію за руку й не притиснути її до набряклості в його трусах. Ті години пам’яталися різко й чітко не лише тому, що вони займалися цим на ліжку удвох, а й тому, що все це відбувалося при світлі дня і було видимим, на відміну від сліпих похапливих рухів у темряві в компанії з Конні, Ліндою та рештою дівчат; разом з ними в кімнаті було сонце, і він бачив її тіло, два їхніх тіла, і це означало, що кожен акт дотику був також і візуальним відбитком того дотику, до того ж, в кімнаті постійно висіла атмосфера страху, побоювання того, що вони надміру захопляться й незчуються, як прийдуть батьки і постукають в двері, а вони в ту мить будуть і досі обніматися, або іще гірше – батьки вломляться до кімнати без стуку й застукають їх на гарячому. І хоча нічого подібного так і не сталося, все одно така можливість зберігалася, і це усвідомлення наповнювало ці післяобідні години відчуттям тривоги, небезпеки і відчайдушної протизаконності.
Вона стала першою, кого Фергюсон впустив до внутрішніх покоїв свого потаємного музичного палацу, і коли вони не борюкалися на ліжку й не говорили про своє життя (здебільшого про життя Анни-Марії), то слухали платівки на маленькому програвачі з двома гучномовцями, який стояв на столі в південному кутку кімнати. То був подарунок батьків з оказії його дванадцятого дня народження. Три роки потому, 1962 став роком Й. С. Баха, коли Фергюсон слухав Баха більше за інших композиторів, особливо Баха у виконанні Глена Гульда, найчастіше – «Прелюдії і Фуги» і «Варіації Гольдберга», а також Баха у виконанні Пабло Казальса, зокрема шість творів для віолончелі без акомпанементу, які він міг слухати безкінечно, плюс «Сюїти для оркестру» та «Страждання Святого Матвія» у виконання оркестру під проводом диригента Германа Шерхена, які Фергюсон вважав найкращими творами Баха і найкращими музичними творами взагалі. А іще вони з Анною-Марією слухали Моцарта («Месу в С-мінорі»), Шуберта (з партією фортепіано у виконанні Святослава Ріхтера), Бетховена (симфонії, квартети, сонати) та багато інших композиторів (майже всі ті платівки були подарунком тітки Мілдред), не кажучи вже про Мадді Вотерса, Фетса Воллера, Бессі Сміт і Джона Колтрейна, а також різного роду виконавців та авторів двадцятого сторіччя, як живих, так і померлих. Найгарнішим у прослуховуванні музики в компанії з Анною-Марією було споглядати її обличчя, її очі, коли в них з’являлися сльози, та її рот, коли в його куточках з’являлася посмішка – отак глибоко реагувала вона на всякий музичний твір, бо, на відміну від Фергюсона, її іще в дитинстві навчили добре грати на фортепіано, і вона мала чудове сопрано, настільки чудове, що Анна-Марія порушила свою обітницю не брати участі в громадському житті школи і через три місяці після початку занять вступила до шкільного хору. Мабуть, то був їхній найміцніший єднальний ланцюжок – потреба в музиці, яка пронизувала їхні тіла, і яка в той момент їхнього життя нічим не відрізнялася від потреби знайти свій шлях у житті.