Їй здалося, що її промова прозвучала як невдалий акторський монолог, і Розі стало соромно. На щастя, цей монолог був перерваний появою основної страви, що дало їй кілька секунд, аби зібратися з думками, і на той час, коли вони заходилися смакувати страву (назва невідома), Роза вже встигла достатньо заспокоїтися, щоби збагнути: її нехарактерне тріскотіння було свого роду щитом, яким вона захистилася, аби не розповідати про Девіда, бо то була єдина тема, на яку їй не хотілося говорити, дуже не хотілося говорити, і тому їй довелося довго й безглуздо базікати, щоби не розкрити свою рану. І Стенлі Фергюсон не мав до цього жодного стосунку. Він виглядав пристойним чоловіком, і не було його провини в тім, що його не взяли до війська, що він сидів отут в ресторані в ладно скроєному цивільному костюмі, а не товк багнюку десь далеко в джунглях тихоокеанських островів і не гинув, розірваний на шматки випадковим вибухом під час військових навчань. Ні, то була не його провина, і з її боку було б жорстоко й безсердечно винуватити Стенлі в тому, що доля пощадила його, однак як же ж їй не зробити порівняння, як же ж їй не спитати себе: чому цей чоловік живе, а Девід – загинув?
Втім, вечеря пройшла цілком нормально. Коли Стенлі оговтався від початкового шоку і зміг перевести подих, він проявив себе приємним хлопцем, не самозакоханим, як більшість чоловіків, а уважним і чемним, може, і не сліпуче дотепним, але з добрим почуттям гумору: він сміявся й тоді, коли Роза казала щось навіть віддалено смішне, а коли заговорив про свою роботу та плани на майбутнє, вона побачила, що в ньому є щось солідне, щось надійне. Шкода, що Стенлі був бізнесменом і не цікавився Рембрандтом та фотографією, але він, принаймні, підтримував політику президента Рузвельта (в основному) і начебто абсолютно щиро визнавав, що багато в чому не розбирався й багато чого не знав, включно з живописом сімнадцятого сторіччя та мистецтвом фотографії. Він їй сподобався. Роза визнала його приємним у спілкуванні, але хоча Стенлі й мав майже усі риси «вдалого улову», вона зрозуміла, що ніколи не зможе покохати його так, як на те сподівалася Ненсі. Після обіду вони півгодини просто гуляли тротуарами центральної частини міста, і згодом зайшли випити до «Криївки Моу», де привітно помахали руками дядьку Арчі, який корпів над клавішами свого фортепіано (той відповів глупуватою посмішкою і підморгнув). А потім Стенлі провів Розу назад до квартири її батьків на Західній П’ятдесят восьмій вулиці. Він піднявся з нею на ліфті, але в гості вона його не запросила. Простягнувши руку для прощання (вправно виключивши при цьому будь-яку можливість першого поцілунку), Роза подякувала йому за чудовий вечір, а потім обернулася, відімкнула двері й увійшла до квартири, майже не сумніваючись, що бачить Стенлі востаннє.