— Вони вам уже не потрібні?
Удруге я не знав, що відповісти. Казах уже простягнув руку за шлемом танкіста. Ольга Михайлівна мене прикінчить, якщо я не виконаю своєї місії.
— Хай будуть у вас.
Лише тепер, коли я маю віддати цей шлем танкіста, зауважив, що це дуже навіть цікава штукенція. Чому я раніше цього не помічав? М’яка тканинна каска, з ушитими двома навушниками, нагадувала розбухлу шапочку для плавання, дуже теплу, з вичинкою всередині, в ній мало би бути зручно їздити в танку, де страшенний гул і тиснява.
— Ти хоч знаєш, де він був? — запитав казах, беручи шлем.
— У нас у школі, — я був сама невинність.
Казах безсило посміхнувся і... погладив мене по голові. Його рука була теплою і зовсім не шорсткою. І він теж бував на скотобійні. Еґізбай Жайдарбекович. Так його звали. Нереально вимовити.
Перші дні моєї країни невпинно більшали до перших місяців, перші місяці — до першого півріччя, перше півріччя — до першого ювілею, а далі я вже не рахував. Коли щось нове й омріяне не приносить щастя — воно линяє, як дворняга. Удома всі побутово-технічні предмети наче змовилися й почали ламатися. Спочатку гавкнув телевізор, потім потік фреон у холодильнику. Предмети фанатично трималися своїм кореневищем за стару епоху і вперто не хотіли входити в нову. Різного роду прибори горіли від того, що працювали за прямим призначенням. Виконання основних функцій було слабким місцем старого часу, а новий час, мов на зло, гаряче успадкував саме це — речі відмовилися виконувати свої безпосередні обов’язки. Це було дуже по-людськи.
Навколо мене іскрило саме життя в момент короткого замикання. Кожен боявся втрутитися в плин життя, щоб, чого доброго, не вбило. Я бачив людей, в яких украли мрію. Момент народження країни став не початком, а кінцем. Зникли устремління. Зникла мотивація чогось прагнути. Зник орієнтир на горизонті. Усе вже сталося, нова країна є, ось вона, вона всюди, куди не зиркни — стало нудно, дуже нудно.
Виживання в не своїй, накинутій «владою рад» системі координат було набагато цікавішим і захопливішим. Було безліч викликів, які треба було долати; було безліч ям, які треба було майстерно оминати; був цілий чагарник лицемірства, в якому треба було не заблукати. Тоді життя пульсувало підпіллям, неписаним дисидентством тих, хто навіть у ту епоху намагався зберегти своє обличчя. А нині — усі розгубилися і дезорієнтувалися. Так трапляється, коли дитина божеволіє на темі каруселей, а коли раптом там опиняється, то спантеличено кліпає очима і не здатна оцінити своє щастя. Виклики ж то залишилися, але їх перестали долати. Ями були все ті ж, і в них почали падати; чагарник лицемірства ще більше розрісся, і з нього вже ніхто не намагався видертися вцілілим.
Ольга Михайлівна стала штатною рухівкою, пошила собі синю спідницю, яка нагадувала саронґ (традиційний чоловічий одяг Камбоджі) з жовтим колоссям на половину площі; вона почала щонеділі відвідувати церкву, навіть вечірні служби. Казах невдовзі помер, одразу після першого Різдва у новій країні. На моїх уродинах було більше людей, ніж на його похороні. Я теж не пішов. Шлем танкіста, який невідомо де бував, я вже ніколи не тримав у руках.
Адептами нової країни стали найпосередніші, малограмотні, крикливі істоти. Я кілька разів ходив на мітинги — популярні в той час акції масового психозу, на яких першу скрипку грали ті, хто за старих часів міг грати хіба що на болванці. Вони ніби дорвалися до переднього плану, і затуляли собою всіх мислячих, які задумано спостерігали за дивними метаморфозами навколо. Дивлячись на заслинених промовців із виряченими орбітами, я ніколи й не подумав би, що патріотизм може бути аж таким неестетичним.
Пострадянські люди мене розчарували набагато більше, ніж радянські. Чорноробочі махали прапорами і тішилися, як малі дітки, а великі діти в широчезних хоругвовидних штанах, випрасуваних на кант, зривали собі горло під овації однодумців. Велика жовтнева соціалістична революція розгорталася перед моїми очима, бо це було саме у жовтні, робітники і селяни творили нову історію наприкінці століття, принаймні їм так здавалося. Ті, кого раніше називали інтеліґентами, замкнулися в своїх норах, вони виявилися занадто радянськими і не підійшли новій країні. Їхній спокій і врівноваженість виглядали як слабкість і нерішучість, а країна тим часом оголосила кастинґ на найполум’яніший виступ біля мікрофона. Оратори змагалися між собою на ідейних началах, тимчасом як заводи, шанси і брама часу закривалися.