Мені це знайомо. Мої далекі родичі — антисеміти. Коли ми приїжджали в гості на Успіння Богородиці, то за столом завше на одній нозі проскакувала ця слизька тема. Я достеменно не знав, що означає слово «жид», але вловлював увесь динамітний заряд жовчі, який вкладався в це слово. Я думав, що можу бачити жидів за кілометр і одразу відгородитися від них, як від чуми. Після застільних шипучих розмов я виходив як із гноївки, зате готовий запалити вогонь бухенвальдської печі. Це вже потім, коли в мені починали проростати перші пагони свідомості, я віднаходив ахіллесові п’яти в антисемітизмі моїх родичів. Мені було дошкульно усвідомити, що жиди, які мешкали в моєму місті, нічим не відрізнялися від решти людей, навіть зовні. Вони були кращі з учителів і кращі з лікарів, і до одного такого кардіолога в поліклініці люди займали чергу ще до відчинення. Та все ж прихований, побутовий антисемітизм був нормою, люди смітили неоковирними слівцями, як лускою соняшника, і вважалося нормальним поза очі пооблаювати того, до кого вранці йшов за спасінням. Мені було шкода, що я не жид. Я хотів би ним бути, бо знайшов би сотні аргументів, щоби принизити своїх недругів. Хоча для цього не обов’язково бути жидом.
— Мій малий підростав і був миловидним єврейчиком. Потіха для всіх. Про що я говорила перед тим? Збилася...
— Малий підростав...
— Ага! Він підростав, і я вийшла заміж заради нього. Я розуміла, що занадто багато уваги прикуто до нас, а передусім — до нього.
Roma захотіла захистити сина повнотою родини. Від людей, які чужих бастардів люблять виховувати значно більше й інтенсивніше, ніж своїх відприсків. Зараз Roma офіційно заміжня. Тепер вона озирається на своє заміжжя і розуміє, що стала заручницею людського осуду — цього найпекучішого стимулу робити все всупереч своєму нутру.
Чоловік не був поганим — але він був занадто правильним, занадто консервативним. Його традиційність вимагала заснування форматної, рустикальної сім’ї з отченашем двічі на день, із регулярними візитами до могил усієї родини з навколишніх сіл, із сирником на суботу, із часником до сала, але воно має бути не куповане, а власноруч засолене, зі сповідями згідно з графіком, із відсутністю декольте й міні-спідниць у жіночому гардеробі. Бракувало хіба повернення до мазанки з нужником на свіжому повітрі й вигрібною ямою позаду хати. Сапфіровий перстень уважався вульгарним криком розкоші, а зачіска не могла бути занадто хорошою. Правильність — чудова річ, коли вона не є формою самообмеження. Рустикальні сім’ї неминуче заганяють своїх членів у келію необґрунтованих самообмежень, і з цієї келії є лише один вихід — у дике пожирання часу, який потім неможливо наздогнати й пережити повторно.
Roma відчувала, що погибає, начисто погибає в ореолі іконічного, ідилічного затишку, який удавом обмотав горлянку, і несила вільно дихнути чи просто вилаятися. Аскетизм не передбачає святості, він є поживним харчем лише для слабких страусів, що ховають голову в пісок перед життям зі всіма його перекособоченими вивертами. Roma почала спазматично задихатися від єлею, який рятував сина і вбивав її. Їй не потрібне було розгульне життя чи танцюльки до упаду, і не заморські марципани. Їй потрібна була вона сама, з вільним диханням і власним розумінням порядності й повноти життя. Так з’явився Неаполь.
— Син уже був підготовлений. Я знала, що він мене не зненавидить. Чоловік дасть собі раду, він церковний дяк, а це завжди свіжа копійка, бо люди мруть, як мухи. Мама є мама.
— Це була втеча?
— Дай подумати... Цікаве запитання... Знаєш, мабуть, так. Неаполь був втечею. Так, я тікала. Це була втеча.
Коли Roma вперше приїхала до Неаполя — вона хотіла кричати щодуху, верещати, як мале дівчисько.
— Я це зробила!!!! Я! Це! Зробила!
Її легеневі альвеоли не могли вмістити всієї тієї підступної свободи, яка шулікою кружляла над неапольською автостанцією і видивлялася нову здобич із країни нещасливих людей. Roma ідеально пасувала на роль жертви, її радар на маківці ритмічно випромінював сигнал готовності ламати свою долю на краще, немилосердно трощити все те, що її обтяжувало в рідній країні. Вона сюди прибула ні від доброго, ні від поганого життя — вона сюди прибула від життя як такого, від життя у своїй країні, просто від життя. Свою втечу вона ретельно готувала, прокопуючи траншею з в’язниці, контрольованої найближчими людьми. Це були гастролі її еґоцентризму. Одначе їй не було соромно чи ніяково. Вона не думала суто про себе. Вона вважала, що коли їй буде краще, то краще буде всім. Вона думала про інтереси кожного, кого покинула. І вона була щасливою, коли всі пазли бездоганно співпали. Тепер, коли Roma визріла поборотися за себе, а значить, за всіх, — вона відчула справжній смак життя, з усіма труднощами й нокаутами.