— Цей ритуал називається Вхід У Голубі Ворота. Ти маєш зайти осюди, стати рівно перед цим предметом і за моєю командою представитися. Ти маєш назвати своє ім’я і пояснити, що й за кого ти просиш. Своїми словами, але дуже лаконічно й стисло. Ти просиш за свою кровну сестру таку-то. Просиш, щоб вона повернулася до своєї попередньої сутності. Треба вкластися буквально в 2–3 речення. Пізніше за моєю командою ти, не обертаючись спиною до священного предмета, повільно вийдеш задом за лінію.
— Це все?
— Я мушу попередити, що коли ти стоятимеш у Голубих Воротах, може терпнути поперек або ноги. Це не тому, що я тобі навіюю — просто часто так буває. Але ти мусиш себе опанувати і спокійно вийти за лінію. Якщо ти вчасно не вийдеш за лінію, я вже не зможу тобі допомогти. Роби все спокійно і конкретно. Зайшла, представилася, попросила і за моєю командою легенько вийшла назад. Зрозуміла?
Волхв поставив на килим два предмети, схожі на підсвічники. Підставки цих предметів мали оздобу у вигляді цитат, курсивом вигравіруваних по плавних краях. Доверху стримів затуплений шпиль чи щось схоже на нього. Волхв поклав на обидва вершечки шпилів дві книженції, два фоліанти в порепаній палітурці, геть замизганій і прадавній. Два аля-підсвічники були розставлені немов під лінійку — це й була та уявна лінія, за якою починаються Голубі Ворота. Волхв пояснив, що він починає підготовку до входження, Roma має мовчати, та ні в якому разі не прислухатися до його шептання і мантрів. Волхв тихцем промимрював древні тексти, вони здалися на слух праслов’янськими, бо містили всілякі рудиментарні закінчення слів, як у «Повісті временних літ». Волхв робив усе на диво усвідомлено й серйозно — цим він разюче відрізнявся від ксьондзів, які вічно так белькочуть і лепечуть літурґійні піснеспіви, ніби запізнюються на реєстрацію в аеропорт. Волхв кожне слово ніби зважував на ювелірних вагах, підкидаючи до рівноваги по міліграмові. Раптом він почав нарощувати темпоритм свого славослів’я, градус його шепоту зростав — і ось він на півслові затнувся і різко зиркнув:
— Час настав. Можеш заходити в Голубі Ворота.
Roma переступила уявну лінію між двома фоліантами і, бігме, відчула на обличчі літеплий вітерець, незначний такий дмух, ніби й дійсно ввійшла в якесь приміщення знадвору. Вона розуміла, що стоїть собі в хрущовочній кімнатчині з атласними шторами, але було таке відчуття, ніби потрапила під відкритий перетяг. Перед нею на своєрідному п’єдесталі стояв чи то кубок, чи то лицарський келих, чи то чарка, вся інкрустована каменями кольору морської хвилі. Дивлячись на цей священний предмет, Roma назвала своє ім’я і тезово висловила прохання за кровну сестру. Сказала все компактно й зграбно — аж сама здивувалася — і замовкла. Roma стовбичила в Голубих Воротах, не бачачи тут ні воріт, ні нічого таємничого — лише відчувала, що в чоло дмухає невидимий вітерець. Звідки він тут може взятися?
Як і попереджав Волхв, Roma раптом відчула, як починає затерпати її спина. По хребту донизу стікала атрофація всіх чуттів. Це можна було би списати на навіювання Волхва — але стан, коли ти втрачаєш свій хребет і перестаєш його відчувати, перетворюючись на фляк, який чудом іще стоїть на ногах із пап’є-маше, які теж починають терпнути й покидати зону чуттів, — Roma вперше опинилася в ситуації, коли тверезий розум каже одне, зате ірраціональність усе одно бере все в свої руки, і ось твій власний хребет випадає з твого тіла, і ти не можеш із цим нічого вдіяти. Волхв помітив ляк і переполох, але своїм заперечувальним кивком наказав терпіти і чекати на сигнал виходити. Roma думала, що впаде замертво. Священний предмет у вигляді кубка стояв непорушно, як і прохачка, з тією лишень різницею, що він був неживий. Хоча ні — Roma бачила, як на кубкові почали відбиватися певні тіні, яких не мало б тут бути, тому що вони не в лісі і не просто неба. Стоячи на дерев’яних ходулях, Roma згадала настанову Волхва тримати себе в руках і на ногах, інакше він нічим не допоможе. Ця хвилина-друга затерплості тривала, зупевне, цілу годину — аж раптом Roma побачила сигнал Волхва:
— Виходь!
Кінцівками, які відчувалися десь так на третину, Roma акуратно подибала назад, перетинаючи лінію між книженціями.