— Усе. Ти молодець. Голубі Ворота тебе вислухали. Я отримав дозвіл. Мені дозволили. Тепер я маю прямий доступ до твоєї сестри. Сядь, віддихайся. Спина терпла? Я ж казав. А зараз уже як?
Roma присіла на фотель. Якби вона курила, то зараз випахкотіла би цілу пачку. Захотілося з’їсти шаурму чи чогось м’ясного. Подвійну порцію. Волхв тим часом тендітно збирав усі атрибути ритуалу. У позі навкарачки він мав дуже відданий й прислужливий вигляд. Це додавало Волхву ще більшої сили — саме ця смиренна поза посередині звичайнісінької квартири. Roma навіть не сумнівалася, що ритуал Входу У Голубі Ворота дасть результат, і мережевий маркетинг утратить один цінний кадр. Проте станеться це не зразу — приблизно за 3 місяці. Так сказав Волхв. Підстав не вірити людині, яка має халат із кількатисячолітніми візерунками, не було.
І справді, в це тяжко повірити: одного листопадового дня сестра прокинулася зі страшенним головним болем. Таке враження, в неї ламався череп, і мозкові звивини рвалися на свіже повітря. Ще вчора вона, лежачи в ліжку, слухала через навушники нову порцію аудіолекцій, а наступного ранку немовбито прозріла й отетеріла. Мотиваційний плакат із наклеєними пляжами і кабріолетами полетів до смітника, туди ж — одним гамузом ціла фонотека лекцій, туди ж — усі буклети і брошури. За півгодини все це горіло яскравим полум’ям на подвір’ї. Вогонь пожирав облуду, кіптява мрії про мільйон таранила осінній небосхил, мама хрестилася і била поклони вдячності, так і не зрозумівши, що християнство тут ні до чого, радше навпаки.
Коли сталося чудо, Roma потелефонувала Волхву і подякувала. Він казав, що передасть Голубим Воротам.
У мене теж є сестра. Напередодні її першого весілля на початку 90-х мене змусили йти на поля й діброви збирати барвінок для вінка нареченої. Весілля мало бути пасторальним, а за традицією, барвінок — символ дівчачої незайманості. Який у сраці барвінок? Я всі ноги собі пообцарапував.
Сестрине весілля стало знаменним тим, що на нього приїхав тато, який жив за кордоном і мав іншу сім’ю. Тато приїхав на власній автівці, подолавши 3 тисячі кілометрів, і в той час автомобіль такої марки був диковинкою в містечку, тож тато задля безпеки вирішив ночувати її в гаражах, де начальником був його шкільний товариш.
— Щось станеться, — підказувало передчуття.
Ми мали їхати на птахофабрику за курми. По тому, як зблід тато, я зрозумів, що курей не буде. Бандити вистежили іномарку і вирішили «бомбанути» гаражі, які здалеку були схожі на космодромний ангар. Металеві ворота вирізали болгаркою, та щонайгірше — проламали голову сторожеві. У той час особливо цінні речі сторожували хворі неповороткі пенсіонери, які нічні зміни трактували як нагоду допізна подивитися переносний телевізор і під ранок відіспатися. Очевидно, саме під ранок зловмисники оглушили старика чимось важким, уся кабінка була заляпана кров’ю, а пенсіонер лежав на правому боці при увімкненому телевізорі. Побачивши цю кримінальну картину, я почав злитися, бо розумів, що не лише курей, а й самого весілля не буде, а я вже себе налаштував; окрім того, вже навчився танцювати вальс на раз–два–три.
Приїхала швидка, забрала старого. Татів товариш домовився з медиками не фіксувати цю госпіталізацію як розбійний напад, натомість тато взяв на себе всі видатки на лікування пенсіонера. Той уже очуняв, розплющив очі і почав навіть щось розповідати, але тато його швидко забалакав, перевів тему і сунув у фуфайку гроші, призначені для курей.
— Поїхали до Маційовского, — скомандував татів товариш, відчуваючи свою вину за ексцес.
То був їхній спільний однокласник. Кончена тварюка, все життя в бандитизмі й рекеті, ватажок місцевих уродів. Він жив у гарному маєтку, з інкрустованими дзеркальними вставками в штукатурку, це був крик моди на початках моєї країни. Маційовский вийшов із будинку з цигаркою в зубах, мружачи одне око, в білій майці, розтоптаних капцях, худий, як дистрофік — до болю схожий на ексцентричних персонажів із фільмів Кустуріци. Вони щось пошепталися, поки я стояв біля брами, і тато діловито вийшов.
— А тепер — додому, — я відчув нотки полегшення в його баритоні.
Весілля вирішили не скасовувати. Протягом дня до нас кілька разів приїжджала машина з п’ятьма бритоголовими імбецилами. Тато давав їм гроші на заправку, і вони з форсом, видаючи звуки гальмівних колодок, їхали далі шукати викрадене авто. Так тривало півтижня, для мене завжди було загадкою, звідки в тата такі запаси банкнот. Усі попередні рази лисий водій просто опускав шибку і брав скручені в трубку гроші. Та цього разу все було інакше. Пацанва вийшла з машини, я ще ніколи не бачив табуна гіпопотамів так близько.