Коли народилася моя країна, я думав, що це буде немовлятко, яке захоче жити з нуля. Та цей двобій було програно в той момент, коли нова, свіжа країна захотіла бути старою бабусею з тисячолітнім родоводом. Замість того, щоб рвучко відтяти собі шлейф історичних прірв, нова країна зробила все навпаки — вона волюнтаривно назвала себе спадкоємицею, наслідницею давно спочилих історій, що перетворилися на прах-тлінь. Нова країна замість того, щоб вільно літати, добровільно одягла на ноги заіржавілі кайдани. Навіщо це було робити, дурепо? Навіщо було прив’язувати свою пуповину до викиднів? Навіщо державні аборти попередніх століть було називати своєю звитягою?
Моя нова країна народилася старушенцією, історичним і моральним гуллівером, наповненим гелієм; він вважав, що, наче атлант, підпирає небосферу, але на вечір він здувся, перетворившись на поморщену мішковину. Моя нова країна з першого свого дня не випломінювала молодощів, не влаштовувала гонитву максималізмів, не пахла юнню, не виказувала своїх амбіцій. Вона одразу пахла старою шафою, нафталіном і пліснявою. З неї сипався щедрий порох присвоєних тисячоліть, і я бачив, як совкові неуки зациклилися на цьому, і припинали родовід, мов козу, на прив’язь, і навкруги ширився трупний запах усіх розстріляних-винищених-зраджених. Коза церкала в поливане відро гірку отруту лузерства, бо нічого іншого не могло вирости на цьому торфі сліпої, нічим не підкріпленої віри у свою обраність. Нова країна, щойно народившись, ходила з оберненою назад головою. Вона одразу народилася згорблена, поморщена, вона чалапала хворими кінцівками, зі старечим костуром, і це не була шляхетна різьблена тростина-скіпетр — ні, це був простий патик, підібраний на бездоріжжі. У валянках, бо в ноги зимно, у шерстяній накидці, поїденій міллю, у замотаній хустці, щоб не було видно залисин. Нова країна хотіла бути тисячолітньою — вона нею й стала: країною беззубих, покірних, змучених життям старців, які воліють мати спокій замість розвитку, сидіння замість бігу, хропіння замість танцю, спогади замість мрій. Нова країна потребувала реанімації в момент своєї з’яви. Вона якщо кудись і крокувала, то в напрямку хоспіса. Я нічим не міг їй допомогти ні тоді, ні зараз. Я безсилий чимось допомогти. Я не ґеронтофіл.
Моє робоче місце населяють люди з каменю і люди з паперу. Кам’яні люди мають взаємні претензії до паперових; камінь і папір приречені на перманентні непорозуміння; камінь і папір відчайдушно хочуть творити єдину органіку; камінь і папір намагаються дружити й родичатися, вони сиротливо туляться один до одного, обмінюючись ранами; камінь і папір усе чудово розуміють, камінь і папір не дурні́ — просто їм нікуди дітися з цього акваріуму підігрітих ілюзій. Я стою між цими двома фактурами, почергово кам’яніючи й макулатурячись, і мій акваріум уже не витримує, він не залізний. І я не залізний...
2
Автобус марки Neoplan дуже не пасував до монумента Слави. Величезне вимите лобове скло по-комашиному витріщалося на радянський пам’ятник, намагаючись знайти підказку, чим нова порція вояжерів-пасажирів відрізнятиметься від попередньої. Автобус марки Neoplan щоразу залишався розчарованим, бо в своєму череві він укотре перевозив одні й ті самі сюжети. Він уже звик бути транспортом чужих утеч, він уже навіть полюбив цю роль шестиколісного засобу звільнення людини від країни.
Автобус привідкрив свою лівосердечну частину, щоб у багажний сегмент помістити акуратні лискучі валізи на коліщатках. Дякувати Богові, час базарних торб у синьо-голубу клітинку минув, і нинішні пасажири втікають зі своєї країни значно респектабельніше. Я хотів був узяти зі собою одну з таких валіз, точніше позичити під чесне слово, але вчасно опам’ятався. Все-таки в Неаполі я пробуду лише тиждень, і навряд чи в 40-градусну спеку мені потрібні будуть кілька пар штанів, безрукавок чи костюм black tie. Усе найнеобхідніше я втрамбував у похідний наплічник, який і ліг першим на автобусне днище.
— Ви теж на Італію? — котрась із майбутніх героїнь цієї книги, мабуть, запримітила мене і вирішила вступити в контакт.
— Теж, — лаконічно відповів я, а подумки зауважив: «І ці люди ще ображаються, коли кажуть “на Україні” замість “в Україні”». Уголос я свою претензію не висловив — ще буде не одна нагода попереду.
— А ви там до кого? — є така категорія мандрівників, які заповнюють дірку в часі активним спілкуванням.