— Ось так.
Мозок усе сказав і сів за парту.
22
Каміл думав, що чокнеться від радощів. Єфросинія до нього усміхнулася. Просто усміхнулася, коли виходила з будинку. І ніби й не було цих тижнів абсолютного іґнору, що колючками впивався в тіло. Він уже думав, пропаща це справа — достукатися до Єфросинії.
— Може, Томаш правий? — ця думка навідала його буквально нині вранці. І якби не її білозубий кораловий усміх, він би вже змирився з фіаско.
Каміл завжди вважав, що щастя треба відстраждати. Такий концепт йому нав’язувало виховання простих працівників шовкоткацької мануфактури, які зірок із неба не хапали і привчили сина до терпіння. Нужда була синонімом його беззоряного дитинства. Вони економили все: світло, пальне, недоїдки, зношений одяг і навіть емоції. Коли Каміл виріс, то побачив не батьків, а пацієнтів довоєнного часу в гамівній сорочці, які не могли зробити жодного вільного руху. Все скуто, обмотано, застрейчовано, обліплено клейким скотчем. Це були два знерухомлені довоєнні силуети на тлі часу, розгойданого до немислимих екстремум. Вони вважали, що ощадлива трата самих себе збереже їх надовго.
Каміл зростав у страху перед плинністю щастя, яке не може тривати довго, яке може бути лише секундним зблиском, що гасне в каламуті. Краще не бігти за цим крихким моментом, краще до нього не звикати. Каміл ставився до щастя як до рішення. Він допускав його, аби лише наситити будні чимось веселковим. Він гасив у собі сонце, боячись ним обпекти своїх батьків. Йому було незручно радіти життю, коли батьки важко жили. Для щастя їм бракувало лише щастя. А йому нічого не бракувало, бо він звик не розхлюпувати себе.
— А ти в курсі, що тебе зачали не від любові? — вже в дорослому віці від язикатих родичів Каміл дізнався дещо нове про свою появу на цім світі.
— Уперше чую.
— Мамина й татова сім’я на той час уже перебувала на межі розпаду, і тобою вирішили її укріпити.
Багато дітей ідеально лягають у мозаїку чийогось краху, стаючи останнім цвяхом. Із першого ж ковтка кисню цим рожевоп’ятим дітлахам, ясен пень, вдається якнайкраще впоратися з завданням. Каміл, коли народився, то стимулював розрив батьків у надійний спосіб — несамовито верещав усі ночі підряд і спокійно відсипався вдень. Він зробив їхнє життя нестерпним і паршивим. Біля нього чергували і навіть склали графік, хоча це не допомагало — малий Камілчик тримався, як цитадель, і, маючи вагу якихось 4 кг, відбійним молотком валяв усе те, що мав би зцементовувати.
Його кімната була напівзакритим приміщенням, оскільки до року життя він мав протриматися — так сказав лікар, на око відмірюючи його шанси побороти кволість. Вони мали рік, лише один рік. Це був тяжкий фільм при зашторених вікнах, у передчутті кінця, що маячив удалині, але відтерміновувався. Каміл не давав себе пеленати, проте його пеленали силоміць, інакше будуть криві ноги. Пеленали-пеленали, а ноги все одні криві. Усували кожен перетяг, ніби він міг видути крихти сімейного щастя. Кожен Камілів апчих і кашель викликав апокаліптичний переляк, тому що він мав будь-що дожити до року, відтак із тепличних умов його виносили на свіже повітря лише тоді, коли воно було достатньо теплим, і не приведи, Господи, без чепчика! Застудиться й помре! Парканні півні проганялися геть, марля затуляла небо, мамине нірванне мугугу-мугугу — ну хто не спав би в такій стерильності?
Інша справа — ніч. Вона одягала балетки і карооко заглядала в Камілову люлю, запрошуючи до жвавості. Їй несила було відмовити, тому що звуки денного сну дуже реальні й допоміжні, вони вказують на нормальний плин життя, поки ти спиш. Уночі ж усе мовкне, і Каміл напружував свій окомір, аби бодай щось розгледіти в непроглядності, кортіло її розпороти своїм криком і освітити лампочкою ілліча, яка мерщій реагувала на його зойки і засвічувалася. Схема була напрацьована безвідмовно. Якщо він і претендував на чудо, то всяке чудо має свої закони й причуди. Каміл був із ніччю нерозлиймолоко. Його нічну гіперактивність можна було брати у франшизу в безлімітній кількості. Вночі він випадав із денного кофра й ставав оголеною річчю, виконуючи своє пряме призначення. Нічну тишу сприймав як протипоказання, її треба було краяти на кружальця і викладати на тарілку віялом. Рятівник надтріснутої сім’ї ставав кортежем ночі, і в цьому лицарському служінні темній частині доби було щось вище, ніж просто вередування немовляти, — то була посвята, інтронізація в особистість, яка ще несвідомо, зате гамірно протистоїть правилам. Зусиллями всіх людей, що вирубувалися, ніч була скривдженим часом, її постійно знерухомлювали сплячкою й нічогонеробленням, і лише премудрий кіт Маркіз розумів Каміла, бо теж уночі чатував на когось у вікні. Його потім якась сволоч облиє соляркою, він матиме жахливі дерматологічні проблеми і захлинеться рікою Упа, куди його в мішку з важкою цеглою кине сусід. Це теж станеться вночі.