Поки наші поля готуються розкрити свою теплу ріллю перед варягами, наші Літурґії перепивають кров Христову, її на всіх забракне; ми не маємо нічого, маючи все; ми — чуйні порадники всім, окрім себе; ми — катовані виборами й перевиборами, нам по цимбалах, бо цимбали — наше все; ми сакральні у своїй наївності, вдивляємося в нові шанси втомлено і недовірливо, ніби сідаємо в машину ґвалтівника на нічній естакаді; ми гірляндами світимося в моменти руйнування й деструкцій; ми навіть переможні звитяги й наступи здійснюємо в тернових вінках, бо навчені життям, а наша мудрість — це товстезний конспект компромісів, в якому нічого не розбереш; ми спершу хочемо, потім не можемо, а потім не хочемо могти, аби не злити Богородицю, яка любить терплячих, адже покірне теля дві мамки ссе, а дурних і в церкві б’ють; ми заповзято пишемо хрестоматію різноманітних спроб покращити себе шляхом поділу чужого, і почесні виборці біжать, аж спотикаються, несуть у руках не лінзи крупних діоптрій, а рожеві окуляри, в яких цілодобово триває інформаційний телемарафон із присмаком телемарафету, і серця заспокоюються на детекторі брехні й вечірньому кварталі, їх уже не тривожить, що Таня — сука, а свастика вже не відсилає до ґеббельса, вона стає емблемою відважного батальйону, перед яким варто стати на коліна; ми конвеєрно клепаємо мартирологи, оскільки мертва матерія не передбачає відповідальності перед собою, а ілюзії дзюрчать однаково красиво у будь-якому роті, слова жонґлюються однаково вправно в усіх випадках, а хто захоче розрубати пута — того в петлю; герметично зачинені двері захищають нас від рятівного психоаналізу, який рано чи пізніше таки доведеться пройти, щоб не пройти мимо свого життя. Який же я смішний... Життя... Життя не ціниться, бо понад усе країна, а не життя в ній.
— Ви — продукти міжчасся, — сказав я своїм студентам на одному з «пофілософствуємо». І сам злякався свого ж вердикту.
Я люблю ці фіалкові очі на гальорці, люблю їхній максималізм, їхній випендрьож — і водночас розумію, що на моє і їхнє покоління випало прокляття жити на розтяжці між часами. Мої студенти є нагуляними дітьми совка і лібералізму. Їхні батьки є їхньою отрутою. Хоча ці молоді, амбітноносні дітиська календарно народилися вже в новій країні, вони ще встигли поплавати в утробі совєтчини, патерналізму й продажного мовчання, що передує згрупованому цькуванню тих, хто подасть голос першим. Вони ще встигли наковтатися червоних піґулок проти свободи.
Їхні батьки виховували своїх новокраїнних дітей достеменно так само, як їх самих виховували в часи повоєння, міжвоєння і воєння. Ніхто не бажав обнулити традиційну педагогіку муштри і принизливих стоп-кранів. Вони, діти нової країни, встигли зачерпнути травматичного виховання, в якому домінантою є частка не.
— Не можна.
— Не ходи.
— Не стрибай.
— Не бігай.
— Не плач.
— Не сиди.
— Не пхайся.
— Не лізь.
— Не вередуй.
— Не говори.
— Не мовчи.
Я сам виріс в оточенні не, тому розумію своїх студентів. Вони самим своїм існуванням, своєю ліберальною модерністю поставили своїх батьків у стан ступору й отупіння. В очах батьків комп’ютер був витвором технологічного зла, з якого гамузами сипляться порносайти, піхви і все те, що зробить їхню дитину або ґвалтівником, або повією. Потреба в мобільному телефоні розцінювалася як примха з розряду розкоші, а ігрова приставка передбачала візит до психіатра, який лікує ґеймерську залежність дитяти, приреченого на сомнамбулізм. Усе нове, все новітнє викликало в батьків спалахи недовіри й підозри, все з породи ноу-хау змушувало батьків зводити навколо свого чада чотириметрові паркани з високовольтними дротами. Новий час був загрозою для батьків, вони його боялися і намагалися мінімізувати, економно витискаючи з дозатора. І їхні діти ставали недо-. Недорозвинутими, недопросунутими, недоцивілізованими, недосучасними. Їх поставили на шпагат міжчасся, й інколи сухожилля й хрящі аж тріщали. Я готовий стати на коліна перед тими батьками, які чесно скажуть: