Вона ніколи не мала своєї країни — тому вона стала країною для самої себе. Єфросинина республіка формувалася разом із її зрілішанням. Ця республіка мала свій суверенітет із непорушним правом невтручання у внутрішні справи й антидискримінаційним законодавством. Ця республіка будувалася навиворіт до країни паперових людей. У Єфросининій республіці будь-яке нововведення не призводило до ще більшої деґрадації, скарга не могла бути анонімною, творчість не викликала підозр, любов до ближнього не була різновидом подачки, увага до потребуючого не була субсидією. Бездержавність, яка сковувала край паперових людей, аніскільки не допікала Єфросинії, тому що вона чимдалі сумнівалася:
— Чи можуть бідні й голодні бути господарями свого життя й землі?
Вона бачила, як жорна деспотизму перетирають паперових людей у порох. В її голові не вкладалося, як так — віддати свою віру й церкву на першу ж вимогу. Тисячі років люди вірили, аж раптом прийшов хтось, хто демонтував хрести і понівечив іконостаси — і паперові люди одразу ж віддали своє тисячолітнє єство. Як так — на першу ж вимогу віддати свої тисячолітні традиції родинного ведення господарства! Як так — стати канібалами, їсти своїх дітей і не боронити себе! Що більше розпачливих «як так?» накопичувалося в житті Єфросинії, то глибші рови з голодними аліґаторами вона хотіла викопати на підходах до своєї придуманої республіки. Та як ретельно її не охороняй — неможливо було встояти під натиском жорен.
Тут, у німецькому помісті, Єфросинія лише з часом розкрила в собі дар до швидкого оволодіння мовою. Це прийшло не одразу. Потрібен був час, щоб переналаштувати всю свою оптику й кінесику. Джерелом інформації став чийсь погляд, м’язи обличчя, пантоміма довільних рухів, тембр і вібрато голосу, просторовий малюнок довколишніх предметів, експресія дій, поза. Вона навчилася помічати те, над чим раніше посміялася б. Вторинне стало ключовим. Вона зауважила, що фонетика не буває випадковою. Кожен предмет тутешньою мовою називається відповідно до своєї текстури. Випадкових назв немає. Мова стала влучним відображенням сутей.
Раніше Єфросинія ніколи про це не замислювалася, але тепер, коли швидке порозуміння стало найконечнішою потребою, доводиться чути нечутне і бачити небачене. У ній наче ескалатор запустився, якесь джерело забило з неймовірною силою, і вона, як немовля, почала рефлекторно хапатися за будь-який виступ життя. Усе починало ставати на свої місця рівнопропорційно до засвоєння нових слів і речень. Мова з непроглядного смерку поступово розвиднялася, білішала і запрошувала до себе, Єфросинія рішуче заходила на нові окреси, приємно дивуючи не лише себе.
— Ти швидко вчишся, — похвалила фрау. — Я з тобою більше розмовлятиму.
Потайки Єфросинія дивилася на інших робітників, які фатально не могли опанувати мову країни, до якої потрапили, і зневажала їх. Єфросинії здавалося, що їхній мозок паралізований, що вони є гіршим втіленням дарвінізму.
— Вони просто тупі? Чи недорозвинуті? Чи як іще сказати? Я вже можу висловити свою думку, а вони ще досі мукають і мекають.
Їй навіть було соромно за тих людей, з якими вона потрапила сюди синхронно. Це спочатку. А потім вона почала згадувати своє оніміння в краї паперових людей, і це змусило припустити, що в такий спосіб ost-и відторгають нову реальність.
— Але ж я теж ost! — вона вже сама почала ненавидіти плетиво власних пояснень.
Усі її запитання димком розвіялися біля куща штамбової троянди. Таких кущів було кілька, й усі розкішні. Фрау мала свій секрет — під коріння висипала чаїнки, на яких заварювався зелений і чорний чай. Кущі росли пишними. Каміл саме формував крону, коли Єфросинія проходила повз, зумисне-ненароком зачепивши його сідниці. Він, навіть не обертаючись, сказав щось, навіть не змінюючи положення секатора. Вона не зовсім зрозуміла, що докладно він сказав. Та знала точно — це було щось ніжне, любовне. А може, це було освідчення. Почутий набір звуків нічого їй не сказав — і сказав усе. Єфросинія отримала всі відповіді на свої запитання: ти завжди́ опануєш мову, яка стане мовою твого щастя.
Ось чому вона так легко заходить углиб цієї мови. Ось чому інші робітники на міліметр не можуть посунутися в цій справі. Ось чому мешканці паперового краю так легко здали свою рідну мову і перейшли на мову нової влади — бо хотіли бути щасливими при ній. Опісля цього випадку мова почала Ніаґарою вливатися в Єфросинію. Щоби щастя почало існувати, його треба було промовити.