Усе те, що вони називали працьовитістю, я вважав польовим рабством, тому що ніякої логіки не було в двох гектарах бульби, яку неможливо ні обробити, ні продати. Те, що вони називали моральністю, насправді було пуританством найвищої проби, і ці старі бабусечки були б чудовими інквізиторами. Те, що вони називали традиціями, було сумішшю язичництва і чорної магії. Те, як вони ставилися до себе, вичерпно пояснювало, чому в них саме така держава.
Я дивився на старі зморшки, старі руки, старі плащі — і не бачив нічого, що міг би взяти зі собою в життя. Анічогісінько корисного мені не могло сказати покоління старців, які, проживши життя, нічому не могли мене навчити, крім ходіння до церкви з берушами в вухах. Старі люди зі старої країни нічого вартісного не могли мені сказати — мені, людині модерну. Вони могли лише нарікати і пришіптувати «аби не гірше», хоча в їхньому становищі це було радше побажанням добра. Їх хотілося іґнорувати і не слухати не через неповагу, а через те, що сказати вони не мали що.
Стовпи, встановлені ще за Хрущова, світили лише обабіч Шевченка. Тодішня діячка національного відродження за канапково-шпротним столом якось зауважила, що Шевченко мастурбує. Спостереження виявилось неабияк дотепним — дивно, що я раніше цього не помічав. Дійсно, Кобзар стояв у дивній позі, яка мала би символізувати його насуплену хоробрість, натомість скульптор (лауреат якихось-там премій) праву руку Тараса Григоровича зобразив надміру вольовою і стиснутою в кулачок. Якщо подивитися на постамент саме з такого sex-стурбованого ракурсу, то діячка мала рацію: рука генія символізувала не лише рішучість.
На той час ця спостережлива паньця гуляла з новообраним мером, їх бачили разом у чебуречній на стрийській трасі, де на піддашші був передбачений траходром для далекобійників. На той час фури Совтрансавто простоювали, бо експедиційно-логістичні компанії животіли, тому другий поверх чебуречної отримав друге дихання зусиллями побожних християн на взірцевих посадах. Діячка курувала два церковні хори. Вона була короткозорою — можливо, це й було запорукою її успіхів. І сентенції в неї інколи вдавалися на убой:
— Відрижка — це заблудівшийся пердьож.
Усі гомерично реготали, я сповзав від сміху під диван і радів, що нова національна влада така розкута й близька до народу. Мер тримав стоматологічну клініку, голова РДА членствував у хорошій партії, люди відроджували Маланку — містечко налагоджувало рутинне життя, поки Кобзар демонстрував нову техніку аутоеротизму.
А от у моєї сестри все полетіло сторчма. Вона зауважила, що Толік (чоловік) подовгу затримується в банку, де він працював програмістом. У мені прокинувся детектив міс Марпл. Ми провели таємну родинну нараду, в якій постановили влаштували стеження за Толіком. О 20:00, коли закінчувався робочий день, я стояв за товстезною липою навпроти банку. Мене гризли комарі, та я стійко вистежував об’єкт із пластиром під оком (учора Толік невдало звертав за браму і напоровся об прутик арматури). Пластир не з’являвся години зо дві. У приміщенні банку світилося одне вікно на другому поверсі, і я припускав, що допоки воно світиться, треба бути напоготові.
Аж ось клацнув замок, і охоронець випустив Толіка. Я був глибоко розчарований, що він одразу попрямував додому. Давши йому відійти на безпечну відстань, я вийшов із-за стовбура і рушив за ним паралельною дорогою, щоб ми не перетнулися. Я вже готувався йти на обгін — як потилицею почув те саме клацання вхідного замка в банку. Довелося вертатися під липу, аби побачити, як із банку виходить молода жінка бухгалтерської зовнішності.
— Вона! — подумав я і намагався запам’ятати обличчя, але ніяк не вдавалося, бо вже сутеніло, а таке лице не піддається експрес-запам’ятовуванню, воно типове й невиразне.
Коли дівчина завернула в інший бік, я зауважив, що світло на другому поверсі підступно згасло. Усе сходиться. Це вони. Півроботи вже зроблено. Тепер мерщій додому альтернативним шляхом. Я ще ніколи не долав відстані в такому темпі. Мої кроки під час бігу дорівнювали довжині бордюрів. Коли Толік прийшов буцімто з роботи (пізно, бо здавав квартальний звіт), то я вже був біля телевізора, обличчя бурякового кольору, захеканий і спітнілий, наче митка. Як виявилося, я уважно дивився літературно-художню програму «Свічадо».