49-й Сепаратист крутиться, як динамо-машина. Організовує різноманітні заходи, дискусійні клуби, інтелектуальні платформи, де сходиться мисляча молодь, вони скидаються на печиво «Марія» до пакетованого чаю в одноразовій тарі. У своїх думках і шуканнях вони навіть не мають часу влаштувати передишку. Першим помічником 49-го Сепаратиста є доброволець. Вони зійшлися на базі взаємодоповнень: один шукав нового досвіду на Сході, а другий — на Заході. Обидва втікали від своєї непотрібності, а головно — від яловості середовищ, в якому перебували на той момент. 49-й Сепаратист рум’яниться успіхами, доброволець продовжує займатися емемеєм і збирається їхати на міжнародні змагання в Угорщину, Kecskemét. Про свій атошний досвід уже майже не згадує, вивів його з розряду фетиша, що тисне на всіх інших. Навіть не вступив у спілку учасників АТО, не подавав документи на отримання земельної ділянки. Для нього ця історія плавно вросла в діаграму звичайного зрілішання, і від того він набув ще більшого шарму й цілісності.
Коли я вже збирався прощатися на вулиці після Лібертарних студій, 49-й Сепаратист м’яко підвів до свого завершального резюме:
— Я не хотів це казати на лекції, щоби не розпочинати безкінечну дискусію...
— Цікаво-цікаво...
— Якби стояло питання про подолання Дніпра, то я обрав би варіант № 2. Я би повертався назад. На тому боці Дніпра нам нічого робити. Повірте мені на слово. Я сам щойно звідти. Нашу птаху там ніхто не чекає. Срати вони хотіли, вибачте.
— На місці ґоґолівської птахи ви вернулися б назад?
— Однозначно. Я вертався б назад і не тратив надаремно своїх сил. Тому що коли я прилечу туди, де мене ніхто не чекає, в мене не вистачить сил на зворотню дорогу — і я там згину.
Доброволець стоїть поруч. Вони однодумці.
Для них я маю хорошу новину. Сліпі веслярі потомилися. Доцентка без власного емейлу і сторінки в соцмережах визнала своє фіаско. Ректор уже навіть не відписує на її доноси. Жертвам завжди співчувають, тому інколи вигідно прикинутися жертвою. Проте, схоже, у доцентки скоро відкриється третє дихання, позаяк 49-й Сепаратист у письмовій формі почав вибивати собі довільну тему курсової — збирається писати про ментальні й культурософські антаґонізми Сходу і Заходу на прикладі конкретно взятої країни. Я йому пообіцяв опісля повернення з Неаполя накидати кілька тез і доктринальних думок. Ми з ним разом розділимо гірку трапезу антаґонізмів щодо нас і щодо цієї теми, бо я ще не зустрічав іншої країни, яка так панічно боялась би теми відмінностей. 49-й Сепаратист писатиме про непродуктивність і тупиковість унітарності, про інституційні форми примирення різностей. Я завжди був на контрах із соборниками, яких радше вважаю уніфікаторами — людьми, які заповзято уніфіковують усю країну під свої уявлення, досить примітивні і спрощені.
— Обніміться, брати мої, молю вас, благаю, — плачуть вони, агітуючи за соборну країну каїнів і Авелів. Причому самі ніколи б не погодилися жити на тих територіях, за якими так показово тужать.
Я змалку з ювелірною обережністю ставився до об’єднання як поняття. Мені завжди здавалося, що в ньому є щось антиприродне, оскільки на світі існує дуже мало речей, заради яких варто жертвувати своєю унікальністю і самодостатністю. Коли я бачив торжество зграйно-колективного мислення, то свідомо вивертався вбік, щоб не потрапити в котел неунікальних і несамодостатніх. Я наївно думав, що будь-яке об’єднання мусить бути об’єднанням кращих, а не всяких. Тепер я чудово розумію 49-го Сепаратиста: він закипає, коли бачить, що його країна хоче на підставі наявності паспорта загнати в єдиний проект усіх підряд — і тих, хто готовий був загинути під кулями, і тих, хто ці кулі благословляв.
— Країна — це ж не паштет, в якому можна перемолоти мене разом із моїми ворогами, — в одному з есеїв написав доброволець, і цю цитату я навіть собі виписав. Коли ми згодом обговорювали цю тему на «пофілософствуємо», я казав:
— Нам усім треба у Сікстинську капелу. Там Мікеланджело зобразив хаос. У нього хаос — це мішанина різнорідностей, які не можуть бути об’єднані. Аристократичні владоможці, патріархи, розбишаки, поети з лірою в руках, судді, злодії, чорти поряд із ангелами — на картині Мікеланджелло місце знайшлося всім. Та кожен бачить у ній одне й те саме: добрі люди безнадійно втонули серед злих. Це і є модель безрозбірної соборності. Усі добрі починання одних завжди будуть гаситися тими, кого насильно прив’язали до спільного воза. Швидкий мозок не передбачає порожніх рибячих очей.
Фіалкові очі, ілюструючи цю тему, зробили парафраз єванґельської притчі. Бог обрав суддю Гедеона на війну з кимось-там. Гедеон зібрав ґіґантське військо, а Бог йому сказав: