Звістка про його смерть застала зненацька. Я якраз виходив із концертного залу, де лунали вальси Штрауса. Він помер там, за кордоном. Набрав собі ванну, відчинив холодильник, аби щось звідти дістати, і впав замертво. Шикарна смерть. В його стилі — отак рубанути під самий корінь. Його застали саме в такій позі — лежачим на підлозі, голим до пояса. Приблизно таким я запам’ятав його того дня, коли заїхав накривкою по одному місцю. На щастя, я отримав право скласти свою дорослу думку про нього наперекір дитячій, накинутій. Я не жив би з ним, це ясно. Бабій, любитель випити, мужикуватий, друзі на першому місці. Це було би не життя, а суцільний ерзац. Абзац повний. Але й зовсім «останнім» він теж не був. Ну реально, кажу вам, той чайник або ссикав, як дівка, або сцяв, як стара корова.
Іруся не змогла поховати свого батька. Як і я свого. Ірусевого тата не стало якраз у той період, коли вона освоювала сибірський клімат. Вона була татусевою донькою, у них був незримий зв’язок на рівні електромагнітних хвиль. Вона в нього — остання з чотирьох доньок, наймолодша і найжвавіша. Він для неї — сувора доброта, в обіймах якої можна було забутися.
Його смерть оповита таїною. Офіційна версія родини — рак підшлункової. Реальне неспівпадіння, що межує з містикою, — його застали одягненим у білий костюм, нову сорочку, з вимитим волоссям, пахучою шкірою після гоління. Він лежав на готовому катафалку, схрестивши руки, взутий у вичищені мешти. На шиї, на горлі — синій слід. Хтось його зняв із мотузки і відповідально вклав, як слід. Очевидно, це був його давній товариш, з яким пов’язувала мало не кровна дружба. Родичі про це мало розповідали, але в дедуктивний спосіб, з уламків куцих розповідей Іруся згодом відтворила картину, яка могла би бути правдою. У тата справді була онкологія, його мучили несусвітні болі. Не витримавши, він повісився і свого друга попросив зробити останню послугу. Цей сюжет заслуговує на кіносценарій, але люди, як і у випадку з інфікованим Павлом, не спроможні оцінити всієї глибини вчинку. Цієї теми м’яко уникали всі, з ким Іруся намагалася виходити на одну хвилю, ця тема колола своєю незручністю. Але Іруся після того ще більше полюбила свого батька. За ту саму сувору доброту. Він їй одразу після заочного похорону наснився. Уві сні вийшов із білого світла, випромінюючи ауру кобальтового кольору, підійшов і перехрестив свою улюбленицю:
— Нехай благословен буде дім, в якому ти найдешся.
Дім став фетишем. У ньому не було води з центрального водогону, не було каналізації, але Іруся зі Стефком неприродно трепетно ставилися до свого житла. Нарешті, після стількох років поневіряння бараками, вони мають свій простір. Маленький, але свій. Ордер на вселення, договір купівлі та будинкову книгу Стефко намертво склеїв жовтим шевським клеєм, чий термін дії був до кінця світу. На стінах з’явилися шлюбні фотографії, і вони були на диво живі, зовсім не схожі на старі світлини з помешкання чорноп’ятої жіночки. Підлогу устлав килим із гуцульськими мотивами. І швейна машинка Zinger, єдиний трофей із Берліна. Залізні ножиці висіли на цвяшку за вушко так само, як у мами Теклі. Стіну прикрасила кострубата, незграбна вишивка, яку Іруся вишила на засланні. На ній було зображено чийсь святий лик в обрамленні вербових гілочок. Цей живий свідок їхніх поневірянь позирав із-за скла на життя, яке розлилося на цих квадратних сантиметрах. Він, як талісман, допомагав у хвилини, коли внутрішні переконання дисонували з новою країною. А таких хвилин була дюжина.
Космологи кажуть, що існує червоточина — такий собі тунель у часі. Іруся, навчена подорожжю в товарному вагоні однодумців по нещастю, виявила, що нове життя нових людей перетворилося на загальний вагон товарняка, де домінувала все та ж атмосфера недовіри і взаємопобоювання. Через тоненьку червоточину з найгірших часів просоталися найгірші його прояви. У всі часи найвище цінувалося лицемірство, воно допомагало виживати і пристосовуватися, а це і є основною функцією істоти суспільної. Лицемірство влаштовує всіх, бо допомагає приховати свою невпевненість. Особливо ж у часи тотального релятивізму, який добряче струсонув кулю цінностей, і все перемішалося в одну хурделицю. Пристосуванство до радянського життя шокувало своїми масштабами. З усіх нор повилазили нащадки найгірших людей — тих, хто вижив, хто вберігся, хто вчасно змовчав, хто хитро перечекав, хто захотів стати ґвинтиком. Поміщені у зміщену шкалу добра і зла, люди ніби втомилися бути атлантами, що тримають висоту. Заохочувалося спрощення, а найпідступніші речі — речі найпростіші. Переходячи в нову епоху, кожна людина принесла свою жертву, хтось малу, хтось велику. І це жертвоприношення перетворилося на алібі. Можна було звільнити себе від гніту добропорядності. Хтось пручався цьому оприблизненню, але більшість радо перестрибувала на щаблі нижче.