— Шановні бляді, розслабтеся. Нині не ваш день.
Я хіхікнув би, мій товариш прикрив би похилену голову рукою, а бабуся з гардеробу нам підморгнула б. А так ми виглядали надто по-снобськи. Танцювати не хотілося, полинова настоянка сповна задовольнила наше самолюбство авантюристів — і ми, оточені легкодоступними, безкоштовними, безвідмовними ротовими порожнинами, зрозуміли, що вже давно переросли цю дешевизну падіння. Нам хотілося падати вишукано, елеґантно, зі смаком і усвідомленням краси декадансу. Це буде — але не тут, не в цій кунсткамері. Ми пішли не назад, а геть.
Я був готовий піти геть на самому старті моїх стосунків. Що більше я зближувався, то немічніше почувався перед незавершеною історію розриву. Не свого. Закохуючись у когось, ми твердо вважаємо, що маємо право обнулити минуле цієї людини, ми претендуємо бути першою главою нової повісті й вимагаємо, аби наші стосунки не виростали з чиїхось попередніх. З акцептацією пам’яті у нас завжди значні проблеми, особливо якщо ця пам’ять — не наша персональна. Я теж захотів скасувати тяглість почуттів, забувши, що навряд мене могла би покохати людина, яка не має досвіду в цій тонкій справі, адже покохати мене міг лише віртуоз. Я не з тих симпатяг, які одним поглядом закручених вій можуть стягнути чужі труси. Мене потрібно розкусувати і смакувати, як кедровий горішок. Я не є стандартною пережованою красою, яка фаршем розпласталася перед тобою. Інтер’єр моєї душі занадто бароковий, аби ось так просто потрапити з порога та й у спальню.
Мене різонув той телефонний дзвінок. Я підняв слухавку і почув голос минулого. Колишнє кохання мого теперішнього кохання. Цей дзвінок в одну мить обвалив усі естакади, які розрегульовували нас обох на різні рівні, аби ми не перетиналися. Я розумів, що людина, яку я покохав, не вчора виплигнула з пробірки і що вона теж має свою історію розриву. Але досі це мене не стосувалося, воно існувало за замовчуванням у паралельній реальності, темній кімнатчині спогадів — і не більше. А оцей дзвінок мене проти волі вмонтував у чужу історію. Я відчув себе зайвим.
— Вам кого? — я міг би не питати, бо зрозумів, хто це і до кого. Голос уже не чужого минулого назвав ім’я. — Немає вдома.
— А це хто? — пролунало запитання, яке остаточно зробило мене дійовою особою їхніх нез’ясованих взаємин. Я назвався. І відчув, що образив. Телефонний кабель пульсував нервом. — Прошу закликати. Я ж знаю, що (називає ім’я нашої коханої людини) зараз має бути вдома.
— З чого б це раптом?
— Прошу покликати до телефону, — наполегливість вилазила зі слухавки і погрожувала побиттям.
— Немає вдома. Що, з першого разу не доходить?
— Слухай, ти… — я вже почав уявляти розбірки дворової пацанви. — Мені треба поговорити з цією людиною (називає ім’я свого кохання). У нас є одне незакрите питання.
— Ну то подзвониш, коли ця людина буде вдома, і поговорите собі. До побачення!
Я поклав слухавку, і ця дія ще більше розкрила незакрите питання. Я виявився не готовим увійти в їхній незавершений сюжет. Я гадав, що стосунки можна починати лише тоді, коли всі шлейфи відрізано. Відчув себе транзитною станцією на шляху до самообнови. Мною промиють свої рани, зцілять свою розтерзану душу, поряд зі мною пересидять грозу, і коли вже не буде від кого переховуватися і засвітить сонечко, підуть собі далі, подякувавши за гостинність і розуміння. Я ніби наступив на довгу фату, яка волочилася весільною доріжкою. Ні, я не хочу бути клином, яким вибивають інший клин. Не хочу змагатися, навіть маючи беззаперечні шанси на перемогу в першому ж раунді. Культурні люди полюбляють обирати сакральні жертви, тому що їм замало просто вбити, тож є необхідність знищувати помпезно. Я призначив сакральною жертвою самого себе.
— Тобі дзвонила одна людина. Ти її ще любиш, правда? — я говорив сухо і відчужено, боячись викликати жалість до себе. Я старався, щоби моє запитання не звучало претензійно.
— Ні. Не люблю.
— Як я маю ставитися до його дзвінка?