— Мені зараз тяжко…
— А я думав, нам зараз легко. Справді так думав.
— Ми були разом 7 років. Ти повинен зрозуміти, що не так легко рвати з таким великим періодом часу.
— У вас усе закінчено?
— Так.
— А чому він каже, що у вас незакрите питання?
— Він так сказав?
— Уяви собі.
— Він досі не може змиритися, що мене втратив.
— А ти?
Мені було неприємно поводити себе як слідчий якогось вошивого райвідділу. Але іншого способу, ніж динамічний словесний пінг-понг, у мене не було. Я не звик бути другим.
— Це все трохи свіжо. Я його вже не люблю, але так просто вирвати з корінням ці 7 років теж не зможу. Допоможи мені.
Я вперше сказав своїй коханій людині: «Ні!». Ні, ні і ще раз ні. Я не буду допомагати собою. Я тут не для того, аби сприяти швидшому забуванню. До мене не потрібно втікати від свого минулого. Я з більшим спокоєм готовий сприйняти фізичну зраду, ніж бути свідком прощання з глибоким почуттям не до мене. Не відомо, що з цього гірше.
— Ні. Я не буду тобі допомагати. Мені потрібна людина, яка цілком готова до стосунків зі мною.
— Так і є.
— Тоді прошу закрити всі свої питання, — на моєму обличчі не рухнувся жоден мімічний м’яз. — Я завжди буду поряд. Якщо треба, я зачекаю. Я нікуди не поспішаю. Але я не буду конкурувати з історією тривалістю 7 років.
Я брехав сам собі, тому що це — улюблене заняття всіх закоханих. Ясна річ, я вічно конкуруватиму з сімома роками, прожитими до мене. Ясна річ, мене, мої повадки, мої вчинки, мої поцілунки, мої доторки, мої запахи будуть порівнювати. Це неминуче. Мені доведеться наосліп конкурувати з тим, кого я не знаю і знати не хочу. Я житиму, вважаючи сам себе вичерпним критерієм, а насправді буду поміщений в іншу шкалу порівняльних характеристик, де ніхто наперед не озвучить вхідних даних. Мене це завело. У мені прокинувся бунтар, приспаний тихістю кохання. Мені закортіло перемогти віртуального суперника хитрістю. Я відступив, аби ще більше припнути жертву до себе. Я навіть мав би бути вдячний тому телефонному дзвінку. Він змусив кохану людину вибрати мене. В мене тицьнули пальцем і призначили щасливим. Який же ж той голос у слухавці молодець, що не відступився! Вибрали мене. Короткі гудки. Вали звідси. Питання закрито.
Ми з коханою людиною назвали його Чарлі. У нього зграбне тільце і маленькі очка, як ґудзички. Чорні, блискучі, майже без зіниць. У мене іноді закрадається думка, що Чарлі може бачити тільки тіні. Мабуть, це цікаво — розпізнавати людей не фронтально, а за їхніми видовженими тінями, такими собі людськими штампами на землі. В усіх тінь темна. В людину порівну закладено добра і зла, і це вже справа людини — які риси в собі розвивати, а які притлумити. Я знаю занадто багато тих людей, у яких, крім гельмінтів, живе ще зло. Дуже шкода, що недобрих, дрібних, приземлених людей більше, незмірно більше. Це взайве доводить, що зла людина — більш природна, а добра — та, яка попрацювала над собою і змінилася.
Чарлі відчув це на собі у повну силу. Чарлі — голуб. Я вертався додому і побачив у дворі його (тоді він іще не мав імені). Він лежав на холодному бетоні і повзав по ньому, не маючи змоги злетіти. Важке і дуже поширене видовище. Я підійшов поближче і побачив, що в нього травмовано обидві лапки. Все, що він міг, — плазувати на пузі. Наплазувався до крові. Зовні Чарлі здоровий і повноцінний, має апетит і волю до життя. А от літати і пересуватися не може. А значить, жити він не може. Хіба як курка — у великому тазику клювати просо з рисом і трагічними очима вдивлятись у вікно. Інвалід, ЛГБТ, етнічна меншина, геній. Двома розправленими крильми він упирається об боки тазика і намагається випорхнути назовні. Перші два дні йому це ніяк не давалося — лише здіймав вітер. А на третій день здійснив прорив. Вилетів із тазика на підлогу і гордо поплазував у напрямку сонячного світла. Вперся голівкою об стіну і втишився, приймаючи сонячні ванни. Чарлі — жива алегорія на людей, які мають ціль, проте здійснити її не можуть. Кимось покалічені. Вчора ми попрощалися з Чарлі. Сусідка з дому навпроти забрала його до ветеринара, який за містом має голуб’ятник. Там його виходять, і він зможе доживати віку поряд зі своїми родичами. Ми врятували його від смерті, забравши до хати. Але ми не можемо перетворити Чарлі на курку. Своєю появою в нашому житті Чарлі завдячує другому поверхові. Реґентша церковного хору підібрала голуба в під’їзді і принесла дітям. Ті побавилися один день і викинули у двір, як сміття, ще живе. Найгірший звір — це людина. А особливо діти. Це звірі від природи, які вчиняють гидоту зі щирою невинною усмішкою. А тільки-но почнеш їх карати — назвуть садистом.