— Більше туди не ходи. Обіцяєш?
Мама стоїть на сходах у чалмі й наказує туди не ходити. Вона завжди по-східному замотувала рушник після ванни. І щось наказувала. Прищеплена мені нівеляція заборон — це її заслуга. Вона не хоче, аби я туди ходив. Я кажу, що не піду. І не обманюю, бо вона просить «не ходи», а я туди не ходжу, а їжджу. Сідаю на ровер, вибираюся на розбиту кільцеву, слухаю флейту вітру і мчу, налягаючи всією вагою тіла на педалі. Я люблю туди їздити.
За містечком, в апендиксі траси, ховається зелений масив. Туди ніхто не завертає. Там тупик. Психлікарня. Найромантичніше місце дитинства. Місце умовностей, місце відносності, згусток імпресіонізму. Психлікарня розташована в облупленому маєтку графа Скарбека (він мав коханку, дружину місцевого конюха, і лише невиправні психи могли зробити в цьому суворому старовинному палаці притулок для подібних до себе). Масштаби руйнацій полонили мене з першого разу. Я проникав на небезпечну територію крізь проламану секцію в символічній огорожі, ховався в затінку столітніх буків та ясенів — і дивився на запаскуджену пишноту графських покоїв. Усе поселення, разом зі свійськими тваринами, могли легко поміститися в цій махині. Натомість її віддали на розтерзання радянській психіатрії. Лікарню переділили на так звані корпуси, але найбільше мене цікавила доля стилізованих веж. Що там у них тримають? Скручені матраци, відламані бильця ліжок — а може, там щось на кшталт карцеру, камер-одиночок для буйних? У цих вежах були крихітні віконечка, і здавалося, з темних нутрощів вежі чиєсь безумне око з червоними крововиливами спостерігає за мною. Монументальний декор палацу канув у лету, і тепер він більше нагадував людьми забутий санаторій із запахом лічниці, і цей запах тут стійко стоятиме навіть тоді, коли термоядерна бомба зрівняє все з поверхнею землі. Вакханалія добудов, перебудов, доєднань і приєднань змушувала тіло графа перевертатися в домовині зі швидкістю пропелера.
Недалечко стояла капличка, але це голосно сказано: вона сором’язливо ховала в зарослях свою розграбованість і розбомбленість. Готичний каркас без даху рівнобедреним трикутником упирався в небо, стіни були покусані часом аж до глибини червоної цегли — здалеку вся капличка виглядала, як кровотеча. Середина каплички заросла кропивою, вона пекла і не підпускала до своїх відкритих ран. Стаґнація колись помпезної архітектури чудово пасувала прямому призначенню цієї місцини. Шизофреніки, параноїки, гіпотиміки, соціопати та інші «захворювання з гострим перебігом» жили у графському маєтку, точніше — у своєму світі, який трафаретно наклався на помираючий палац. Пацієнти прогулювалися прилеглою територією, і я ловив кожен прояв їхнього пограничного стану. Я бачив жінок, нечесаних, розтріпаних, сивих, із прямокутним підборіддям, вони нагадували портрет Бетховена з музичної школи. Хтось поводився налякано, уникаючи найменшого зорового контакту зі світом, а хтось навпаки — почував себе повноцінним володарем цієї резиденції. Чоловіки були в іншому корпусі, вони були набагато цікавіші. Лисі, з фіолетовими венами на тімені, з загостреними скронями, ці люди від тотальної бездіяльності шукали собі пригод і знаходили у кожній травинці, пір’їнці, а якщо поталанить — у живій душі. Худі, як кощії, висушені, як гербарій. Дехто з них ходив у банному халаті з капюшоном, голі й розчахнуті нарозтіж. Пояси безпомічно волочилися за ними, а їхніх зморщених пенісів навіть не було видно з-за кучерявого куща лобкового волосся. Санітарки з бідонами в руках байдуже проходили повз них, як попри гіпсові статуї, не звертаючи ніякої уваги. У цьому панно саме вони, санітарки, були ненормальними. Мені це нагадувало картину про рай із будинку чорноп’ятої жіночки. Він і вона, оголені геніталії та нуль реакції. Пацієнти цього місця були квінтесенцією беззахисності. Це був радянський союз у мініатюрі, мізерний мікрокосм істот, яких списали доживати віку на задвірки розуму. Всі вони мали офіційно проштамповані документи своєї безвиході. Працівниці кухні обожнювали свою роботу, тому що наприкінці кожного дня тягли додому повні торби продуктів, які призначалися хворим. Їх щоденно обкрадали з відсутністю докорів сумління. Я бачив цих жіночок, які з добрим гумором виносили крізь службовий вихід свої торби, декого з них чекали сини на роверах, вони по-господарськи, по-галицьки кріпили награбоване на багажники і перли додому. Деякі з цих жіночок досі там працюють. А от мене палац магнітив зовсім іншим: ароматом психіатрії, де ненорма ставала нормою для цього місця і нікого не дивувала, де неетично було тицяти пальцями в тих, кого більше. Кількісна перевага ненорми створювала аберацію, обман зору: ти міг бути лише наглядачем чужого стану, цілком природного. Відвідини цього фантасмаґорійного, химерного місця гарантували здоровий сон. На жаль, у мене не було ні ліхтарика, ні фізичної змоги приїхати сюди, коли темно — гадаю, мені ще більше сподобалось би. Я точно помітив би чиюсь незворушну зіницю у віконечку вежі.