Товариш почав шукати у всьому готелі праску. Сьогодні в нього доповідь на середині симпозіумного залу, і треба було привести до парадного вигляду зіжмакану в дорозі сорочку. Короткострижена консьєржка, майже однолітка, урочисто і з особливою акцентовкою повідомила, що праски в неї немає, а от утюг є.
Тятива обірвалась. Вона ляснула консьєржку по кислій фізіономії у вигляді товаришевого зауваження:
— Ах какая досада, любочка… А мне вот праска нужна. Знаете, что это?
— И знать не хочу.
Не треба було їй цього казати, ох не треба. Товариш вивалив їй усе, що лишень спало на думку. І про її жалюгідне походження, і про злочинність країни її походження, і про рівень її айк’ю, і про її лінґвістичну інвалідність, і навіть про паскудне снідання в цьому грьобаному готелі (хоча вона навряд чи зрозуміла слово «снідання»). Йому значно полегшало, хоча він розумів, що збоку це виглядало, ніби він кричить і тупотить перед дерев’яним бовваном, який засвоює максимум чверть почутого. Зате товариш свого домігся: адміністрація готелю помпезно виселила його за хамську поведінку. Він просто не потрапив у моноліт. На семінарі довелося виступати в зім’ятій сорочці, а ввечері поспішно покидати цей край солідарних калік.
А сьогодні повістка покликала його ризикувати своїм життям во ім’я цього самого краю утюгів. Товариш сприйняв це як каверзний вибрик долі.
— Яка там у сраці мотивація! Допоможеш?
— Звичайно. Я теж там був, як і ти. І бути там не хочу ніколи, хіба що за грубі гроші. Значить, я тебе урочисто вітаю. В тебе — пептична виразка у дуже поганій стадії.
— Яка?
— Пептична.
— Ну ти даєш….
Стефко, коли отримав свою повістку, не мав мене поряд. Я теж його відмазав би. Мама Текля усамітнилася в своїй кімнаті, де в кутику стояв домашній іконостас. Згодом він кудись зник — мабуть, життя в нову епоху було не сумісне з таким раритетом. Він був почорнілий на краях, на дотик наче масний, вимащений оливою, дерев’яне тіло іконостасу було вражено шашелем, він проривав свої тунелі, створюючи ще більший ефект зістареності. Мама Текля час від часу влаштовувала шашелеві атаку вібрацією. Хтось їй сказав, що деревоїд боїться вібрації, і коли постукувати по дереву чимось твердим, то личинки шашеля сплющуються в слизь. Коли мама Текля створювала вібрацію, це можна було прийняти за атеїзм у чистому вигляді: вона била Бога по голові, без жодного пієтету. Втім, це допомагало.
Стефко мав кілька днів на збори. Вірші й новели стали неактуальними. Домашній хлопець, дуже тонкий, не схожий на своїх однолітків по вулиці, він був заскочений цим невідворотним віражем у своїй іконостасній долі. Епоха братських могил голосно насміялася з мільйонів майбутніх письменників, професорів, митців. Стефка обценьками вирвали з його тихого світу рим, прози, сонетів і анапестів, одягнули в камуфляж і всучили в руки базуку, яку несила було навіть підняти. Стефко — і протитанковий гранатомет. Безглуздя, нісенітниця, нонсенс, дурість, глупство, повна ахінея, повістка, АТО. Минуло 70 років, а сірчана паща дракона вимагає нових і нових жертв, без пептичних виразок шлунку. Стефко, пройшовши до Берліна в обидві сторони, потім так і не став військовиком, його ніколи не вабила солдафонщина. Це знову-таки підтверджує, що армія — не конституційний обов’язок рабочіх і крєстьян, а професія, ремесло, покликання. Товариш прочитав мені цілу лекцію про це. Каже: люди вчаться на кожну спеціальність, аби бути професіоналом — і тільки армія чомусь є обов’язковою для чоловіка тільки на тій підставі, що в тебе між ногами є дещо від народження. І товариш правий.
— Ось чому я пацифіст.
— Я теж, щоб ти знав. Інакше тобі не поміг би, — не без гордощів кажу я, адже тепер у мене з’явився ще один важіль впливу на товариша.
— Не визнаю воєн. Ні загарбницьких, ні визвольних, ні наступальних, ні захищальних. Ніяких. І ніяка колективна цінність не вартує мого конкретного життя.
— Ще раз і повільніше…
— Ніяка колективна цінність не вартує мого конкретного життя.
— Що ти маєш на увазі під колективною цінністю?
— Нація. Держава. Народ. Країна. Будь-яка інша умовність. Нічого з цього не вартує моєї конкретної смерті.
— Значить, ти можеш померти хіба що за себе. Конкретно за себе, а не за когось.
— Ясна річ. Хіба що за себе.
— Але саме так народжується героїзм.
— Значить, я не герой і бути ним не хочу.
Коли я був дошкільнятком, на мене напав сусідський когут. Він був майже мого зросту, з пишним хвостом, із гребінцем амарантового кольору, який був настільки великим, що лежав на когутячій голові, як пасмо в адольфа гітлера. Когут був вічно аґресивним, він лякав навіть дорослих, коли з розчепіреними крильми і висолопленим язиком летів на рухому мішень. Я для нього був занадто жалюгідною здобиччю, тому він одним махом вилетів мені на карк і почав дзьобати в лице. Я верещав, як недорізаний, перетворившись на великий роззявлений рот. Туди мене когут і дзьобав — у вивернуті губи, залишаючи там червоні вавки. Я рефлекторно почав скидати когута з карку і, афектований, за дві секунди видерся на височезний паркан із сітки. Огорожа хиталася туди-назад і нагиналася з великою амплітудою, а я був на самому вершечку, як канатоходець-еквілібрист, спритно зберігаючи рівновагу. Мама вибігла й підхопила мене, хоча дістати теж не зразу змогла. Я був героєм, бо зумів видертися на найвищу точку свого життя на той момент. За нормальних умов я нізащо туди не дістався б. Та й після цього випадку мені ніколи не щастило повторити досягнення.