Його мама вела далі:
— Гаразд, іди вже. Тато передає привіт.
Вона поклала слухавку. Телефонні розмови з нею завжди закінчувалися так. Чендлер знав, що тато ніколи не передає привітів. Насправді він, напевно, ні сном ні духом не відав про їхню розмову, цілковито захопившись чимось іншим — телевізором, газетою чи що там ще могло бути. Якщо тато вбивав собі в голову намір щось робити, відволікти старого було так само складно, як його дев’ятирічного внука.
Навіть попри те, що в слухавці запала тиша, Чендлерові й далі чулися мамині слова: «Тільки не наражайся на небезпеку». Можливо, він не матиме вибору. Поки що було два варіанти: або містом десь гасав дуже переляканий і схиблений свідок, або підступний та винахідливий серійний убивця.
12
Чендлерові кортіло бути там, де й усі. Але задуматися про те, чи не приєднатися до операції, він зможе лише тоді, коли все буде на своїх місцях. Отже, просто зараз він опинився у тому ж чистилищі, куди запроторив Ніка, вимушено погодившись вартувати за робочим столом.
Поліція штату підтвердила, що протягом години загони будуть на місці. Нік погортав соцмережі й підтвердив, що у місті все спокійно, лише кілька людей скаржаться, що копів більше, ніж зазвичай. Нічого надприродного. Усе залишається під контролем. «Замели під килимок», — нагадало йому сумління. Чендлерові вдалося опосередковано попередити свою сім’ю, щоб лишалися вдома, але решта міста була незахищена.
Чекаючи на неминучу лавину дзвінків та звернень, сержант вирішив перевірити Ніка.
— Як гадаєш, що могло статися після того, як Ґабрієль втік із готелю?
Нік зірвав із себе навушники, немов ледве дочекався Чендлерового запитання.
— Гаразд… отже, ось, що ми маємо чи припускаємо, знаючи, що він втік пожежними сходами. Звідти він спустився на вулицю, чужинець у чужому місті, так би мовити. Якби я був ним, я б попрямував у знайоме місце. Або до чогось знайомого. Як він потрапив до міста?..
— На велосипеді, — нагадав Чендлер.
— Саме так. Але їхати на велосипеді з міста підозріло. А ми знаємо, що сьогодні не було повідомлень про викрадені машини чи великі транспортні засоби. Отже, залишається щось менше, скажімо, квадроцикл. Те, що його нема, господар не одразу помітить, особливо, якщо вкрасти з комори.
— Гаразд, припустімо, так і є, — погодився сержант, допомагаючи здогадкам молодого констебля. — То куди ж він поїхав? Перетнув усе місто на квадроциклі? А потім поїхав далі? Це дуже небезпечно, а надто коли стемніє й кенгуру візьмуться злизувати росу з розмітки.
— Бездоріжжям?
— Можливо. Нам буде важко охопити всю територію.
— Або він залишився в місті, — запропонував хлопець.
— Теж можливо, — погодився Чендлер, — але тут небагато місць, де може заховатися чужинець. До того ж він казав, що боїться за своє життя. Налякані люди не сидять на місці.
— Звісно ж, якщо припустити, що він невинний, — нагадав Нік. — Якби я був убивцею-втікачем, я б знайшов когось, хто виведе мене з міста.
Чендлер кивнув, вражений хлопцевою дедукцією й ентузіазмом, із яким він це озвучив. Він теж додав:
— Може, Ґабрієль вдасть, що він турист, який заблукав. Він вибирав людей, які ловили попутки, або сам ловив попутки, тож знає, що казати і робити. Він використає свої чари, щоб опинитися в машині, і змусить людей вивезти його з міста.
— Я б так і зробив, — погодився Нік.
— Чудова ідея, Ніку, — похвалив сержант. — Зв’яжися з Танею, Лукою та Джимом і скажи їм, нехай пильнують, чи ніхто з місцевих не їде з міста під примусом. Скажи їм перевіряти транспорт, але попередь, нехай діють нишком — не слід загострювати ситуацію.
— Я можу бути вашим штатним експертом із цих питань, — запропонував хлопець, умить перекреслюючи частину своєї гарної роботи. — Я розумію, як працює свідомість серійних убивць.
Чендлер хотів нагадати йому, що робота в поліції має небагато спільного з телебаченням, але його перервали. Гіт вимагав їхньої уваги.
Залишивши Ніка телефонувати Джимові, Чендлер рушив до зони для затриманих.
— Хто це? — гаркнув Гіт зі своєї камери.
— Сержант Дженкінс, — озвався Чендлер і з огидою похитав головою. Хвороблива любов до використання офіційних звань була заразна.
— Ви не можете тримати мене, сержанте! Я не хочу сидіти в пастці, поки Ґабрієль розгулює на волі.
— Як нам відомо, він тікає від вас, — нагадав йому Чендлер.
— Ні хріна ви не знаєте. — Гіт на мить змовк. — Ви не можете підозрювати нас обох за одне й те саме.
— Зараз можливо все, що завгодно, пане Барвелл. А якщо він на волі й полює на вас, тут вам найбезпечніше.
Гіт пронизливо і хрипко розреготався. Відголоски того сміху здалися Чендлерові дещо неврівноваженими.
— Найбезпечніше? Після того як ви повірили в цю брехливу історію і відпустили його?
— Його історія така сама, як ваша.
— Вони не можуть бути тотожними.
Чендлер смикнув металеву заслінку на дверях камери, щоб подивитися на свого в’язня. Гіт притискався до дверей, хрестик на його шиї був навдивовижу масний, плоть вкрита потом.
— За суттю, так.
— Наприклад?
Чендлер усміхнувся.
— Я не можу цього розголошувати.
— Тож ви просто збираєтеся замкнути мене тут і подивитися, що станеться? Подивитися, чи вломиться він сюди і завершить розпочате?
— Усе відбуватиметься згідно з правовою процедурою.
— Мені до сраки ваші процедури. Ви просто хочете подивитися, чи не вдасться знову його знайти. А якщо не знайдете, повісите це все на мене. Я знаю, як то робиться. Що, в біса, трапилось із презумпцією невинуватості?
— Дехто сказав би, що ви самі все зіпсували, спробувавши вкрасти машину. У нас є достатньо інформації, щоб звинуватити вас у цьому.
— Ага? І чого б я крав машину, якби не боявся за своє життя? Я не злочинець. — Гіт на мить змовк, його пальці гралися хрестиком на шиї, обертаючи його в різні боки. — Гаразд, якось здійснив невеличкий напад, — продовжив він, — але я був напідпитку і вони були на підпитку. Поливали брудом мого друзяку.
Поки Гіт говорив, Чендлер стежив за його поведінкою. Чоловіка важко було прочитати. Той пітнів, наче був винен, але у забрьоханій бляшаній камері не спітніла б лише надлюдина, адже крізь крихітне квадратне віконечко не долітало жодного подуву вітерця. Гіт був тут один, затиснутий між стін, просякнутих масними гріхами його попередників. Виголошуючи свою тираду, він почав задихатися, набряклі щоки надималися повітрям. Зважаючи на його агресивну поведінку і збудливий характер, легко було поставити на нього тавро потенційного вбивці.
— Тож я вдарив його, — продовжував Гіт. — Невелике діло. Він не хотів висувати звинувачень, я не хотів висувати звинувачень, але адміністратор однаково викликав копів. — Чоловік змовк. Він пильно подивився на Чендлера і, схоже, помітив щось, що йому не сподобалось. Можливо, вираз обличчя, який підказав чоловікові, що він рухається не в тому напрямку. — Ви робите велику помилку, — запевнив Гіт, і його голос раптом затремтів: — Коли я виберуся звідси… — Чендлер чекав вибуху та спровокованого люттю зізнання. Якщо йому вдасться впоратися з цим, перш ніж тут з’явиться Мітч, він уникне власного розстрілу. — Я натравлю на вас мого юриста чи будь-якого грьобаного юриста. А ще політиків. Мене попереджали, що на Заході повно збоченців, людей, які штрикають тебе ножем ні сіло ні впало, але опинитися у місті, де їх цілі юрми… — Тепер Гіта охопили почуття; з сухих губ розліталися бризки слини. Незабаром гнів перетвориться на розпач, і він битиме долонями в масні стіни. — Можна мені тут попити чогось? Чи, може, ввімкнете кондиціонер? У мене є права.
— І серед них право зберігати мовчання, — нагадав Чендлер, розчаровано відходячи. Він сподівався якогось результату цього вибуху, якогось знаку, що за ґратами сидить той, кому слід там бути. А отримав лише неврівноважену балаканину.
Зачинившись у кабінеті, Чендлер послухав зроблені сьогодні вранці записи, всотуючи голоси, що сочилися з колонок.