Голос Ґабрієля вже напівзабувся, і, почувши його, Чендлер згризав себе зсередини через те, що дозволив чоловікові піти, хай навіть і не знав тоді, що це рішення хибне. Він прослухав усю розмову, намагаючись згадати Ґабрієлеву поведінку й те, як він тримався, виявити, чим вони різнилися із Гітом, визначити його слабкі чи непевні місця, щось, що схиляло би шальки терезів на його чи не його користь.
Слухаючи, як Ґабрієль пояснював, що дослухався до дружньої поради пошукати роботи в глибині материка, Чендлер інстинктивно хотів повірити оксамитовому голосу, що лунав із плівки. Можливо, це врівноважений тон переконував його погодитися, а може, річ у тім, що сержант почув його історію першою, тому підсвідомо вона здавалася йому правдивішою. Як кавер на пісню, який ти почув спочатку, перетворюється у твоїй голові на оригінал.
Запис тривав. Ґабрієль засмучений, що Гіт не проїхав повз нього. Щиро засмучений. Опис машини точнісінько такий, як у Гіта, — той самий колір, та сама нікчемність. А потім оця фраза: «Жоден вбивця не буде представлятися».
Чендлер зупинив запис.
«Жоден вбивця не буде представлятися».
Сказав так, наче розумів, що робитиме вбивця, як убивця поводитиметься.
Сержант знову нажав на кнопку відтворення. Ґабрієлів голос продовжив пояснювати, що вони поїхали в глиб континенту, що Гіт запевнив, наче знає кращі місця, де можна знайти роботу і платитимуть ліпше. Випита вода, дивний смак, яскравий опис, як вона його паралізувала. Повітка, і він, прикутий до стіни. Кайдани і верстак. Детальний опис приміщення й того, що в ньому.
Погроза зробити його номером п’ятдесят п’ять. Намагання вирватися. Яскраво-червоні рубці на зап’ястях і долонях — на зап’ястях і долонях в обох — залишилися від спроб звільнитися. Описує Гіта за захаращеним столом, мапи та документи, хрест на стіні. Детально розповідає. Втеча і цвинтар. Падіння з гребеня. Прокинувся і побачив Гіта поруч із собою. Утік, не перевіривши, чи той, хто тримав його в полоні, досі живий, а потім приїхав до міста на велосипеді.
Дивний вибір. Якби Чендлер брехав, це був би не очевидний вибір транспорту, проте його важко було відстежити. До того ж від Пагорба до міста неблизький шлях. Будь-хто, тікаючи від убивці, спробував би знайти щось краще, будьте певні.
Наприклад, спробував би вкрасти машину.
На цьому Ґабрієлева заява закінчилася, але Чендлер згадав, як чоловік сказав пізніше про те, що не має куди піти, про самотню людину у світі, про людину без зв’язків.
Відкинувшись на стільці, сержант обмірковував деталі. Що мало сенс, а що ні, і що збурювало його підозри? Очолював список коментар: «Жоден вбивця не буде представлятися». Незвичайне твердження, холоднокровна правда. А ще була точність опису повітки та хижі, разом із хрестом на стіні. Занадто гарна картинка. Напевно, забагато деталей, як для наляканого погляду… напевно, він бачив це місце не один раз. Але знову ж таки: страх міг загострити Ґабрієлеві органи чуття, зберегти деталі, що допомогли б утекти.
Освіживши в пам’яті Ґабрієлеву заяву, Чендлер повернувся до Гітового допиту. Перше, що впадало в око, — подробиць про мету і напрямок його руху було мало, наче чоловікові забракло часу, щоб заздалегідь підготувати інформацію. Далі їхні історії не відрізнялися, аж поки його чимось не накачали. Гітові спогади були, безсумнівно, туманніші, пояснення, як він утік, теж були нечіткі, трохи менше наочності, деталі заблоковані страхом. Коли він згадував, його голос затремтів, наче чоловік знову опинився в тій повітці, прикутий до стіни, і намагався вирубати собі сокирою шлях на волю. Запаморочення було доречне, якщо його справді чимось накачали, але Чендлер замислився: чи не хитрощі це, чи не спроба приховати деталі? Надто старанна спроба, щоб здаватися невинним.
Далі були скупі подробиці Гітової втечі, побіжна згадка про Ґабрієля за столом перед спогадом про могили, сутичка в лісі та падіння. Він прийшов до тями поруч із Ґабрієлем і втік. Те, що було далі, найбільше непокоїло Чендлера: неприхована лють у відповідь на звинувачення в крадіжці машини, лють і брак каяття, запевняння, що він мусив це зробити. Характер, який він продемонстрував і який досі виявляв у камері, а ще як він крутив ланцюжок на шиї, нагадуючи Чендлерові про те, що начебто висіло на стіні хижі. Обидві історії мали потерті краї. І сержант мусив розпороти їх, щоб виявити правду.
13
2002
У світі, де відшукати можна було будь-що, від найкрихітнішого атома до наднової, яка проковтує сонце, Мартінове місцезнаходження залишалося невідомим. Пошуки тіла тепловізором виявилися неефективними, радіостанції теж не допомогли. Очі в небі бачили лише безплідну землю, просте відстеження його телефона не дало нічого, адже батарея давним-давно здохла. Залишилися лише людські очі, вуха і ноги, і сувора місцевість уже давалася їм узнаки.
Щойно зазоріло, Чендлер нагадав групі ретельно перевірити зону відпочинку: не шукаючи доказів, а щоб відігнати будь-яке створіння, спрагле поїсти свіженького. Цього ранку хлопець виявив, що сидить біля кількох полісменів із Маунт-Маґнет, яких залучили до операції через їхній досвід у пошуках зниклих туристів. Він уже помітив, що вони не базікають, ідучи, — зберігають енергію, а також швидко й ретельно перевіряють місцевість, миттєво прибирають територію, перш ніж рушити далі.
Люди почали шепотітися про те, чи міг Мартін вижити тут протягом тижня. Усі погоджувалися, що це залежить від його спорядження й здорового глузду.
— Дратівливого, як нам відомо, — нагадував Мітч, — суміш емоцій, шоку та гніву.
Джаред, коп із Маунт-Маґнет, увірвав його громоподібним голосом:
— Якщо Мартін хотів піти геть назавжди, він легко міг із цим впоратися. Якщо дати більш-менш спортивній людині фору сорок вісім годин, шанси на те, що ти її знайдеш, кепські. Її прикінчить не голод чи спрага, а паніка. Думка про те, що вона опинилася в цьому лайні, але нічого не може вдіяти. Від розпачу вона припуститься помилки, а тоді — бах — впаде, зламає ногу і помре на дні якоїсь ями.
Запала тиша. Чендлер радів, що поруч немає нікого з членів родини і вони цього не чують.
Мітч утрутився знову:
— Як часто ви їх знаходите?
— Можливо, у десяти відсотках випадків, — озвався Джаред, змушуючи волонтерів зашепотітися. — Ну… — виправився він, — точніше, в чотирьох чи п’яти відсотках.
Пролунало ще більше стогонів, добровольці запитували себе, чому опинилися тут, якщо справа марна. Чендлер відчув, що його теж накриває зневіра, думки повернулися до Тері, їхньої ненародженої дитини і того, що вони не готові до майбутнього.
Він познайомився з нею на новорічній вечірці в місті. Але його туди не запрошували. Вони з Мітчем були ідеальні кандидати — молоді, недосвідчені й неодружені, — тож витягнули коротку соломинку й мусили чергувати тієї ночі, давши решті полісменів змогу повернутися до своїх родин і відсвяткувати.
Тері приїхала з узбережжя у гості до родичів і скористалася цією поїздкою як нагодою вскочити в халепу.
Чендлера та Мітча викликали сусіди, занепокоєні тим, що на вечірці поряд пиячать неповнолітні. Ці подробиці не надто когось займали; як не крути, їх однаково облили б лайном: або за те, що вони перервали вечірку в самому розпалі, або за те, що викинули людей на вулицю.
Вони увійшли до будинку під звичний супровід несхвального галасу й обрáз, оточені людьми, що розпачливо боялися тих, хто у формі. Але Тері не боялася. Вона протистояла їм обом, уже вочевидь пом’ята — синя сукня сповзла з плечей, виставивши на загальний огляд бретельки червоного бікіні. Височіючи над нею, Чендлер наказав господареві будинку назватися. Тері порадила їм обом забиратися, адже вони псують усю атмосферу, але по-справжньому Чендлер помітив її та ці пронизливі карі очі, коли дівчина штовхнула його в груди. Очі у неї були великі та небезпечні, як лісова пожежа. Побачивши, що Тері лише трохи напідпитку, хлопець приготувався домовитися з нею, але Мітч був не такий поблажливий. Минуло лише два місяці, але Чендлерів партнер уже носив уніформу як другу шкіру, насолоджуючись своєю владою і блискаючи значком із гарячкуватістю релігійного фанатика; хлопцеві кортіло отримати могутність, якої він не мав, коли був слабеньким підлітком.