Мітч і Тері погрожували зіпсувати новий рік роздратованою лайкою, тож Чендлерові довелося протиснутися між ними. Навіть вигнавши Мітча за двері, нагадуючи йому залишатися професіоналом, — це лише дужче розгнівало друга, — Чендлер продовжував відчувати, як крихітне тіло Тері наполегливо тулиться до його спини.
Залишивши Мітча тинятися навколо патрульної машини, як розгніваний бик, Чендлер повернувся до сусідських нарікань. Кінець кінцем він переконав господаря будинку і Тері, що лише зробить їм застереження і що швидше вона на це погодиться, то швидше повернеться до святкування. Він попередив дівчину про підліткову пиятику та необхідність піклуватися про свою безпеку, на що Тері відповіла, що як хтось щось спробує, вона запустить йому склянкою в лице. Приголомшений грубою відвертістю, хлопець нагадав їй про відповідальність, а дівчина у відповідь поцікавилася, чи не варто їй натомість написати листа з проханням котитися під три чорти. Чендлер одразу збагнув, що у дискусії з нею немає правильної відповіді і, напевно, ніколи не буде. Ця дівчина була стихія, і під кінець розмови їй якимось дивом вдалося вибити з нього обіцянку повернутися сюди за годину, коли закінчиться його зміна.
Після цього Чендлер пішов, нагадавши господарю, що необхідно затягнути всіх гуляк із садка в будинок, щоб трохи зменшити галас. А ще слід придивлятися за своїми молодшими гостями: він попередив, що повернеться і перевірить.
Через кілька годин, коли зміна завершилася, Мітч і досі обурювався поведінкою дівчини на вечірці, яка виявила таку неповагу до нього та його значка. Чендлер кивнув і побажав своєму колезі гарненько виспатися. Дорогою додому він проїхав повз будинок, де гриміла вечірка. У садку перед ним було порожньо, лише співали цвіркуни… аж раптом двері відчинилися і чоловік у самих лише боксерських трусах вивалився з дверей, ніби у спину його штовхало гупання музики.
Чендлер, досі вбраний у форму, зайшов усередину. Люди знову розступилися, пропускаючи його.
— Де той пес, що тобі за партнера?
Чендлер обернувся. Це була вона. Тері. Досі в повній бойовій готовності, навіть після всіх святкувань; її ельфійській статурі якимось дивом вдалося переробити весь алкоголь.
— Він удома, — озвався хлопець.
Схоже, Тері вразило те, що він відкараскався від друга, а може, вона навіть відчула полегшення.
— Він був такий зануда.
— Він просто серйозний.
— Серйозна скабка в дупі.
Чендлер не заперечив. Він уже знав, що з нею не варто сперечатися.
— Отже, ти на службі? — поцікавилася дівчина.
— Ні, тепер точно ні.
— Добре, — зраділа Тері, пхаючи йому в руку пиво. — Проте зніми значок.
Решта ночі промчала повз них, вони пили й теревенили до четвертої чи п’ятої ранку, і Чендлер швидко сп’янів від незліченних пляшок пива.
Протягом кількох місяців після тієї ночі він їздив до Порт-Гедленда на побачення з Тері, коли була не його зміна. У лютому їй виповнилося вісімнадцять. У квітні вона вже була вагітна, а у червні він більше не мусив їздити аж на узбережжя. Вона переїхала до Вілбрука, щоб жити з Чендлером і його батьками. Червень і липень минули у захваті від нового житла та нового життя, але у вересні, коли з троянд почали облітати пелюстки, її сварки з його занадто владними батьками знищили те, що залишилося від квітів.
Тепер, на початку грудня, їхні стосунки остаточно захололи. Тері була на восьмому місяці вагітності, дратівлива й «у розпалі пекучого літа в дупі світу», як вона полюбляла казати. Йому хотілося повернутися й підтримати її. Але на нього чекала робота. Тут, у дичавині. Шукати хлопця, який навмисно загубився.
14
— Поліція штату хоче з вами поговорити, — крикнув Нік від стійки.
Констебль з’єднав їх.
— Чендлере?
— Стіве.
Тут жодних формальностей. Стів Якслі був капітан старої школи із Ньюмена, він працював важко, але завжди був доступний і радо допомагав повсякчас, коли міг. Його голос громом лунав по електроніці між ними.
— Я чув про ситуацію там у вас. Наші хлопці на місці, на трасі й на дев’яносто п’ятому. Дорогу з міста та в місто заблоковано.
Мітч працював швидко, смикаючи за ниточки, щоб дати всьому лад, без метушні та без Чендлерової допомоги. Розминався.
— Дякую, Стіве.
— Я вже поговорив і з інспектором Ендрюсом, — повідомив Стів. — Просто хочу попередити тебе, що він вирушив до вас. Не зна’, що гірше. Він чи вбивця-втікач.
— Мітч принаймні грає за якимись правилами.
— Гадаю… — озвався капітан.
— Тобі потрібно ще щось від мене?
— Ти більше нічого не можеш зробити. Головні шляхи до та з міста заблоковано. Якщо маєш зайвих офіцерів, можливо, тобі захочеться поставити їх на бездоріжжі, яке ми не охопили. Сам знаєш краще за нас.
— Дякую, Стіве, — сказав Чендлер, чомусь почуваючись обійденим, ніби був проблемою, а не рішенням.
Поклавши слухавку, сержант перевірив своїх трьох колег. Жоден не міг відзвітувати про щось підозріле, кілька місцевих розпитували, але ніхто з них не віз пасажирів схожих на Ґабрієля. Чендлер повернувся до очікування, а спека, посилюючись, лише додавала страху, що незабаром щось станеться, та роздратування від того, що він нічого не може вдіяти. Тепер усе залежало від часу. І вони не знали, скільки його ще мине, перш ніж повернеться Ґабрієль або з’явиться чергове тіло.
— Сержанте?
Чендлер глипнув на Ніка, який занадто хвилювався, щоб займатися паперовою роботою.
— Ага?
— У вас тут колись уже сидів у камері серійний вбивця?
— Ніку… — почав чоловік, однак марно було намагатися приборкати палкý уяву офіцера. Наступні десять хвилин сержант слухав про результати неофіційних досліджень Ніка, який перелічував сумнозвісних — Чендлер зупинив хлопця, коли той назвав їх «видатними», — австралійських серійних убивць. Нік згадав і Воррела з Міллером, що задушили сімох жінок в околицях Аделаїди у сімдесятих; і Пітера Дюпаса, який убив принаймні трьох жінок у Вікторії; а тоді перейшов до суперпереможця Айвена Мілата. Навіть Чендлер чув про нього, такого чоловіка складно забути — псих убив сімох туристів неподалік від лісу Беланґло наприкінці вісімдесятих та на початку дев’яностих.
— Знаєте, сержанте, — зауважив Нік, відриваючись від моторошної біографії, — може, цей хлопчина — наслідувач: обирає молодих мандрівників, прикінчує їх, а потім скидає з Пагорба.
Це ще більше занепокоїло Чендлера. Можливо, у нього в камері сидить новий Айвен Мілат. Або тиняється містом.
Нік вів далі:
— А наприкінці вісімдесятих ще був Джон Вейн Ґловер. Він убив шістьох літніх жінок, тому що ненавидів свою тещу. Кінець кінцем він повісився у в’язниці…
Ці слова раптом нажахали Чендлера. Вони вжили всіх необхідних заходів, відібравши у в’язня ремені та шнурки, але ланцюжок, що вгризався у Гітову шкіру…
Сержант кинувся до дверей, які вели до камер, сподіваючись почути якийсь рух, луну, схропування, будь-що. Але на нього чекало дещо більше.
— Я підслухав вашу розмову, — зізнався Гіт розпачливим тоном, дихання було уривчасте.
Відкривши заслінку, сержант зазирнув усередину. Гіт не висів на віконних ґратках, як він боявся, але розчервонівся, продовжуючи гратися з хрестиком, заганяючи його у власну плоть, наче намагався змусити Господа допомогти йому.