— Вона померла чотири роки тому, — повідомив Чендлер.
Замість того щоб на мить замислитись або відчути дискомфорт, Мітч лише стенув плечима й неквапливо повернувся до кабінету.
Повертаючись до стійки, Нік проминув повз свого начальника.
— Куди вони збираються, Ніку?
Молодий констебль похитав головою і навіть не зупинився. Стрімкість, з якою він утік, підказала Чендлерові, що хлопець щось приховує. Мітч потихеньку руйнує згуртований відділок, який він створив.
Сержант гукнув хлопцеві вслід:
— Ніку?
— Не зна’, сержанте, чесне слово. Вони шепотілися одне з одним. Я не чув.
За Чендлеровою спиною знову з’явився Ендрюс.
— Я хочу допитати пана Барвелла.
— Що вам заважає?
— Ключі у вас, сержанте.
Чендлер підвівся зі свого стільця, нижчий за Мітча, але фізично загрозливіший за нього; він не мусив прикрашати свої широкі плечі якимись фальшивими накладками.
— Я піду з вами.
Інспектор похитав головою.
— Ні, мені не потрібен вплив попереднього допиту. Почнемо з чистого аркуша.
— Але я зможу помітити, якщо він змінить свою історію.
— Я теж, — запевнив Мітчелл, вказуючи на свою скроню, — я вже вивчив її напам’ять.
— Додаткова пара вух ніколи не завадить.
Мітч на мить зупинився, випнувши вперед підборіддя і нижню щелепу — цей незграбний рефлекс з’явився у нього ще в дитинстві.
— Гаразд, сержанте, але керуватиму я. А ви триматимете язика за зубами.
— Ви керуватимете, — погодився Чендлер, прикушуючи язика. Будь-що краще за телефонні розмови.
Він увійшов до зони з камерами, Мітч ішов назирці. Чендлер відчинив заслінку, скрипуче відлуння наповнило коридор. Гітове обличчя кинулося до нього, як голодний пес; видно було тільки рот. Потік різких запитань не вщухав.
— Що там відбувається? Хто всі ці люди?
— Пане Барвелл, будь ласка, відійдіть на крок від дверей, — наказав Мітч спокійним, але владним голосом, у якому не залишилося жодного сліду від акценту часів його дитинства. Чендлер не здивувався б, дізнавшись, що його колишній друг ходив до вчителя ораторського мистецтва, щоб покращити свій голос, зважаючи на те, скільки грошей і зусиль він витрачав на одяг і вироблений стиль.
— Він хто? — поцікавився в сержанта Гіт, тицяючи пальцем у Мітча. — Мій юрист?
— Це інспектор. Він приїхав, щоб поспілкуватися з вами. А тепер, будь ласка, відійдіть на крок.
Коли Чендлер приготувався відчинити двері камери, Мітч відкинув фалду піджака і поклав руку на зброю. Сержант замислився, чи користувався він колись нею, і швидко вирішив, що, певно, користувався. Він увійшов до камери перший і витяг кайданки.
— Вони нам не потрібні, — запевнив Гіт, підіймаючи руки вгору. — Я хочу запросити юриста.
— Навіщо вам юрист, якщо ви невинні? — суплячись, поцікавився Мітч.
— Усім дають юриста, — сказав Гіт.
— Може, й так, — погодився інспектор, зберігаючи прохолоду в голосі, — але наполягають на ньому лише ті, хто винен. Я лише хочу розібратися у вашій історії. Щоб наздогнати мого тутешнього колегу і зрозуміти, через що вам довелося пройти.
Гіт насупився, вивчаючи Мітча, наче намагався оцінити його справжні наміри.
Трохи подумавши, він повернувся обличчям до стіни, дозволяючи Чендлеру застібнути на поранених зап’ястях кайданки. Сержант відчув, як він здригнувся від болю. Відвівши підозрюваного до кімнати для допитів, він посадив його на стілець і обережно зняв кайданки.
— Я лише повторю все, що казав, — попередив Гіт, легенько потираючи зап’ястя і переводячи погляд із Мітча на Чендлера, що зайняв позицію за спиною свого колеги.
Ендрюс розпочав допит, зблискуючи запонками в променях світла. Вони були великі, з гострими кутами, й дорогі, показні — але не кричущі, елегантні та стримані. Мітч завжди віддавав перевагу сріблу, можливо, на згадку про значок, який колись так цінував, а може, просто тому, що срібло заявляло про велич. А заявляти він любив.
Гіт почав свою оповідь. Він переказував історію дуже близько до оригіналу: можливо, вдруге вона була трохи відточеніша, частина з автостопом була детальніша, а з тим, як його чимось накачали, і втечею — дещо туманніша. Чендлер помітив одну-єдину різницю — згадку про ім’я на паперах у хижі: Сет. Коли Мітч підштовхнув його до цього, Гіт сказав, що щойно згадав ім’я, виведене великими червоними літерами, як щось украй важливе. Чендлер зробив позначку пошукати Сетів у записах про зниклих людей.
— Якби вам вдалося вкрасти машину, куди б ви поїхали? — запитав інспектор, не зводячи погляду зі своїх записів, наче просто гаяв час цим запитанням.
— Куди завгодно, — сказав Гіт, на чолі під волоссям заблищали крапельки поту.
— У своїй початковій заяві ви стверджували, що прямували сюди. До міста, — нагадав Мітч, увіп’явшись поглядом у підозрюваного.
— Так… але мені хотілося одного — забратися від нього подалі. Я й досі цього хочу, але ви замкнули мене тут, а він тим часом…
Гіт здригнувся цілим тілом, кілька поодиноких намистинок поту відірвалися від запаленої шкіри й упали на стіл.
— Невинні люди навряд чи намагаються вкрасти автівку, — зауважив інспектор.
— Ага, це роблять налякані люди, — погодився Гіт.
— А як щодо вашого минулого? — поцікавився Мітч. Чендлер знав, що чоловік змінив тему, щоб збити підозрюваного з пантелику і змусити його щось викрити.
— А що з ним?
— Родина?
— У мене її немає.
Мітч мовчав, даючи чоловікові продовжити думку. Той так і зробив.
— Мої батьки померли.
— Мені прикро це чути, — байдужим тоном кинув інспектор.
Гіт похитав головою.
— Вони померли давним-давно. Я тоді ще був підлітком.
— Як? — запитав Мітч.
— Від раку. Мама — грудей, а тато — кишківника. З різницею в два роки.
Чендлер відчув, що настала мить для співчутливої паузи. Але Мітчелл уже осідлав свого коника:
— Ви їх досі згадуєте?
Мітч якусь мить дивився на стіл.
— Так, але я змирився з цим. А ще змирився з тим, що, мабуть, теж маю схильність до раку.
У тому, як чоловік цідив із себе слова, була така хвороблива втома, наче він гадав, що смерть уже влаштувала засідку на нього десь за рогом. Можливо, його сутичка з Ґабрієлем підтвердила це, а може, призначивши самому собі смертний вирок, Гіт відчув, що мусить забрати з собою якомога більше людей.
— Вам казали, що ви помрете? — втрутився Чендлер.
Гітів погляд зосередився на сержантові, Мітча вочевидь розгнівало, що хтось перервав плин розмови.
— Крім Ґабрієля, ніхто. Але помирають усі. — Слова знову вилетіли так, наче їх ніщо не тримало, просто змучена згода, мовби Гіт уже перетворився на купку пороху.
— Уся річ лише в тім, як саме помирають, чи не так, пане Барвелл? — поцікавився Мітч. Його некоректне запитання знову заволоділо Гітовою увагою.
— Що ви хочете цим сказати?
Мітчелл змахнув рукою, показуючи, що цей коментар був експромтом.
— Не зважайте. Розкажіть-но мені ще про вашу родину.
— Я маю брата і сестру. Обоє старші за мене.
— Як їх звуть? — Мітч удав, що збирається записати імена, натякаючи, що перевірить інформацію й застерігаючи Гіта від брехні.
— Росс і Піппа. Філіппа. Ми не розмовляємо одне з одним. Непорозуміння через заповіт.
— Ваші батьки все залишили вам. Як наймолодшому?
— Ні, — заперечив Гіт, і в його голосі задзвеніло розчарування. — Навпаки. Я отримав кілька дрібниць, а їм дістався будинок. Але все вже в минулому. Ми не розмовляємо.
— Їх зацікавить звістка про те, що ви під арештом?
— Єдине, що їх зацікавить, це повідомлення про мою смерть, — гірко озвався чоловік. — Ґабрієль мало не виконав їхнє бажання.
Мітч кивнув.
— Але у вас нема ніяких документів, які б могли підтвердити вашу особу?
— Він усе забрав; гаманець, права, геть усе.
— Окей, — ухильно озвався Ендрюс.