— Ви взяли не того, сержанте.
Мітч звів брови, в очах промайнула лють через те, що його необачно понизили.
— На даний момент, ви — єдиний, хто у нас є, пане Барвелл, — нагадав він, глянувши на Чендлера з неприхованим розчаруванням, перш ніж продовжити: — ви згадували номер п’ятдесят п’ять.
— Він сказав, що це мій номер.
— Він говорив про решту?
— Ні.
— Нічого?
— Ні. Нічого.
Мітч ковтнув повітря і потер великий палець об вказівний. Чендлер упізнав цю звичку. Він запалює ґніт, немов намагаючись створити іскру між двома пальцями. Сержант замислився, якої форми набуде вибух тепер.
— А як щодо Сета, він може бути однією з жертв?
Гіт похитав головою.
— Я просто побачив це ім’я. Можливо, воно нічого не означає.
— Але ви бачили могили?
— Я бачив щось схоже на могили.
— Скільки?
— Не зна’.
— Хоча б приблизно. — Мітчелл втрачав терпіння.
— Усе сталося занадто швидко. Точно не знаю.
— Число, пане Бервелл, скажіть мені число. П’ять? Десять? Дванадцять? Більше?
Гіт здвигнув плечима.
— Шість, сім, вісім… я не можу бути певен. Я тікав, рятуючи собі життя.
Почувши це, Мітч різко підвівся і перехилився через стіл, обличчям до обличчя з підозрюваним. Голос пролунав гучніше:
— Нам потрібно щось конкретніше, пане Барвелл. Поки що ви годуєте нас самими балачками. Ви стверджуєте, наче щось бачили, наче він щось із вами зробив. То дайте нам переконливі факти, з якими ми зможемо працювати, або застрягнете у тій камері надовго.
Він був заблизько до підозрюваного, і Чендлер ступив крок уперед, відтягаючи його, шукаючи долонями, за що зачепитися на прохолодному шовку. Гнів Мітча змінив свою мішень, перемкнувшись на сержанта.
— Забери від мене руки, Чендлере!
— Вам більше нічого не вдасться з нього витягнути, — прошепотів чоловік.
— Звідки тобі знати? Скількох підозрюваних у вбивстві ти допитував?
— Жодного, — зізнався Чендлер, — але подивіться на нього, він просто розвалюха — втомлений, поранений, спітнілий. Усе, що нам удасться витягти з нього, може бути правдою, брехнею, чим завгодно, аби заткати нам роти. Дайте йому трохи охолонути.
Мітч не відвів погляду. Але й не промовив ні слова. Лють, що палала в його глибоких карих очах, згасла. Чендлер шукав там якоїсь згадки про свого колишнього друга, але ці десять років позбавили Мітчеві очі співчуття.
— Відведімо його назад, дозвольмо відпочити годинку і спробуємо ще раз пізніше, — запропонував сержант.
Мітч змахнув його руки зі свого лискучого костюма й нахилився до Гіта з вимушеною усмішкою.
— Гадаю, поки що цього достатньо, пане Барвелл. Сержант відведе вас назад до вашої камери. — Він розмашистим кроком рушив до дверей. Зупинившись біля них, глипнув на Чендлера. Попри свій гнів, інспектор не збирався давати ґрунт для звинувачень у нехтуванні обов’язками й змушувати колегу самого впоратися з небезпечним злочинцем.
Чендлер підійшов до Гіта, який тепер тремтів, і заклацнув на його руках кайданки. Підвів погляд — Мітч зник за дверима. На його місці з’явилася Таня.
17
Чендлер відвів Гіта до камери. Він був схожий на п’яничку, що мав нелегку ніч, і рухався без проблем чи опору. Сержантові це не здавалося поведінкою небезпечного вбивці. Але як поводяться небезпечні вбивці?
Коли він увійшов до свого колишнього кабінету, Мітч розлючено смикав мишкою, прикипівши поглядом до сяяння екрана.
— То як… ви вірите його історії? Чи Ґабрієлевій?
Інспектор відірвав погляд від екрана. Голос був монотонний; він, вочевидь, не забув, що Чендлер пішов йому наперекір у кімнаті для допитів.
— Історія пана Барвелла здається правдоподібною, особливо зважаючи на затяжну відсутність другого підозрюваного. Нам необхідно його знайти і дізнатися, ким може бути цей Сет. — Після цього погляд повернувся до екрана — крамниця зачинилася, жалюзі опустилися.
Чендлер сів за Танін стіл і взявся до роботи. Він почувався як пес, що попри постійні знущання ладен побігти назад до свого господаря. Змусив себе зосередитися на роботі, що лежала перед ним. Сержант шукав у базі даних зниклих людей на ім’я Сет, сподіваючись знайти збіг. Пошуковик одразу видав результат. Жодного збігу. Чендлер переналаштував пошук, включивши останні десять років. Щоб убити п’ятдесят чотири людини, зовсім не привертаючи уваги, навіть найвидатнішому генію знадобилося б чимало часу, а Гіт генієм точно не був. Принаймні на те скидалося. Пошуковик знову не видав жодного результату. Жодного Сета. Чендлер вирішив, що наляканий чоловік погано запам’ятав ім’я.
Або навмисно змінив його, щоб відволікти їх.
Роздратований кепкуваннями і тим, що його відсторонили, а потім знову повернули до справ, де він негайно потрапив у глухий кут, сержант відкинувся на стільці. Дивлячись у вікно на далекий Ґарднерз-Гілл, чоловік щомиті нетерплячіше вистукував ногами по підлозі. Нетерплячка подарувала йому нову ідею. Поки що їм не вдалося знайти Ґабрієля, але це не означає, що їм не вдасться знайти місце, яке детально описали обидва чоловіки: повітку для зберігання дров. Можливо, Ґабрієль навіть знову повернувся туди, шукаючи прихистку, впевнений, що поліції не вдасться його знайти.
— Я мушу вибратися звідси, Ніку, — він прошепотів це, хоча Мітч заховався в кабінеті, а Йоган та Сюз по вуха занурилися в роботу. — Я хочу перевірити Пагорб. Вони обидва згадували одну й ту ж хатинку, тож вона мусить існувати.
— Ага, але вони обидва стверджували, що не знають, де вона розташована, — нагадав констебль.
— Вона мусить бути десь неподалік від Черепахової садиби. Там, де Гіта впіймали, коли він намагався вкрасти машину.
— Можливо, я тут новачок і всіляке таке, сержанте, але це велика територія.
— Я знаю, але, можливо, мені вдасться її знайти. Принаймні я можу спробувати.
— А що я скажу йому? — запитав Нік, вигинаючи шию у бік Мітча.
— Що я перевіряю зачіпку.
— Окей… — озвався Нік, але голос його звучав анітрохи не впевнено.
Чендлер узяв свої ключі та куртку і вже був за півметра від дверей, коли з кабінету виплив Мітч.
— Куди це ви зібралися, сержанте?
На якусь мить Чендлер замислився, чи не вигадати відмовку.
— Я збираюся перевірити ліс за фермою, де впіймали Гіта.
Мітчеве обличчя знову скам’яніло, очі забігали туди-сюди, визначаючи, чи є в цій ідеї якісь шанси на успіх, чи це не переможець, до якого йому хочеться приєднатися.
— Я йду з вами.
Чендлер вигадав запасний план.
— Пам’ятаєте Черепаху, Мі… інспекторе? — поцікавився він.
— Черепаху Зіферта? Так, пам’ятаю, сержанте.
— Добре. Але Черепаха вас не пригадає. Він утратив пам’ять. Підстрелив останнього чолов’ягу, який спробував переконати його, що Джон Говард не був прем’єр-міністром. А цей чолов’яга був його брат! — Чендлер прикусив язика, щоб не сказати, що Черепаха спромігся лише влучити братові в руку, і той не висунув звинувачень.
— Я йду з вами, сержанте, — повторив Мітч.
Оце й усе. Чендлер знову мав партнера.
Поїздка в машині була мовчазна; порушити цю тишу Чендлер не наважувався, щоб не бовкнути чогось нерозсудливого в обмеженому просторі, звідки жоден із них не міг утекти.
На щастя, мовчанка виявилася недовгою. Через двадцять хвилин він заїхав на Черепахове подвір’я. Перше, що вони побачили, — першокласний шевроле, прив’язаний до бетонного стовпа, наче кінь, замість того щоб стояти на ручному гальмі. Друге було те, що сам Черепаха не стримів на подвір’ї, тицяючи у них своїм дробовиком. Прізвисько йому дали саме через те, що він завжди був готовий захищатися — з панциром на спині та гільзою в рушниці.
— Пам’ятайте, що він не найбільший прихильник поліції, — нагадав Чендлер, коли вони виходили з машини.
— Я знаю, — кинув Мітч, відганяючи тривогу й розглядаючи подвір’я.