— Тому говоритиму я.
Інспектор не відповів, і вони взялися обережно прокладати собі шлях між напівзруйнованих клунь та механізмів; приземкуватий ґанок похилився убік від дерев’яної будівлі, ніби намагався втекти. Ця ферма потребувала ремонту. І на ній було чимало місць, щоб сховатися.
На півдорозі до фермерського будинку, вийшовши із сітчастих дверей, їх зустрів сварливий стариган. Його дробовик був опущений, але не дуже низько, що свідчило про настрій господаря.
— Що ви тут робите? — поцікавився Черепаха, звично розтягуючи слова; його щелепа скреготіла, як один із молотильних барабанів у комбайнах, що тепер гнили на подвір’ї.
Перш ніж Чендлерові вдалося відповісти, озвався Мітч:
— Ми з поліції, пане Зіферт.
— Я питаю, що ви тут робите, — повторив Черепаха, й кроку не ступивши з ґанку.
— Не проти, якщо ми підійдемо ближче, щоб не кричати?
— Не проти сказати мені своє ім’я, хлопче?
— Черепахо, — утрутився Чендлер. — Це я, Чендлер. Сержант Дженкінс.
Черепаха нахилив голову набік, вивчаючи здоровим оком горизонт, поки друге око витріщалося вперед, сліпе, як у кажана. Зупинившись за десять метрів від нього, Чендлер побачив, що брови у чоловіка намальовані товстою чорною лінією посеред лоба, додаючи йому постійно здивованого вигляду. Він знову зробив це — запалив газову плитку на повну, вистріливши вогняним язиком у своє вже й так обпечене лице.
— І чого тобі треба, Чен’лере?
Мітч повільно підсунувся ближче.
— Ми хочемо, щоб ви зберігали спокій.
— Я був спокійний, хлопче. Я є-е-е спокійний. Чого ви хочете?
Відповів Чендлер:
— Нам треба роззирнутися тут, Черепахо.
Чоловікова голова повернулася, увіп’явшись здоровим оком у Чендлера. Невдалим доповненням було те, що тепер і дробовик був націлений на нього.
— Я не роблю нічо’ поганого. Ви не доведете, що я ту рибку ловив незаконно.
— Ми… — почав сержант. Він глипнув на Мітча, чиї пальці вже стискалися на руків’ї зброї, а очі прикипіли до дробовика та щомиті неспокійнішого старого.
— Ми тут не через це. Нам лише треба роззирнутися.
Інспектор, стишивши голос, буркнув Чендлерові:
— Яка ймовірність того, що йому щось про це відомо?
— Щось між нульовою та невисокою, — так само силувано озвався сержант, націливши погляд на Черепаху, який своєю чергою націлив на них свій дробовик. — Він не з тих, кого беруть у спільники. Браконьєрство — найбільший його гріх.
— Я однаково хочу обшукати тут все, — вирішив Мітч, не зводячи погляду з Черепахи.
— Те, що ми шукаємо, значно далі.
— Я хочу точно викреслити це місце.
— Кажу вам…
— Ти сам казав, що він утратив пам’ять. Наш підозрюваний може бути тут, або він був тут, прикидаючись його сином, тим, який переховував у Сіднеї крадені машини, як я пригадую.
Може, Черепаха і втратив свою пам’ять, але з Мітчевою все було гаразд. Наймолодший хлопчина Зіфертів досі відбував покарання на околицях Сіднея за те, що перетворив закинутий склад на автомайстерню.
Чендлер знову повернувся до Черепахи.
— Ми швиденько, Черепахо. Не шукаємо тут нічого, що зробили ви. Просто думаємо, що дехто міг незаконно вторгнутися на ваші землі.
— Хто? — перепитав чоловік; його обличчя насуплено зіщулилось, але брови лишилися непорушні.
— Один нетутешній хлопчина.
Черепаха обернувся, наче той диявол міг з’явитися на замовлення. Мозок та очі у нього вже відмовляли, тож така можливість його стурбувала.
— Він досі на моїй землі?
— Ні, — запевнив Чендлер. Останнє, чого йому хотілося, — щоб Черепаха кинувся в атаку і плутався у них під ногами. — Ми хочемо подивитися, чи не знайдемо якихось підказок, куди він подався після того, як був тут.
Стариган змовк, розмірковуючи над відповіддю.
— Ми не торкатимемося нічого, що нам не потрібно, — додав сержант, наближаючись до перемоги.
— Не поламайте моїх тракторів, — попередив старий.
Жодних проблем, подумав Чендлер. Вони здебільшого й так уже були зламані, ці реліквії фермерського минулого, коли Зіферти працювали на землі замість того, щоб чикрижити машини, глушити рибу й погрожувати поліції.
Мітч обережно позадкував до автівки, поки Чендлер переконувався, що Черепаха цілковито погоджується з тим, що вони збиралися зробити.
— Ви зруйнуєте мою кляту ферму.
— Якщо хтось щось зруйнує, ви зможете висунути претензії.
— Справді?
Чендлер показав на Мітча.
— Зверніться з ними до інспектора Ендрюса. Тепер він тут усе очолює.
— Цей шматок коалячого лайна, вбраний, як накрохмалений пінгвін?
— Він народився і виріс у Вілбруку. Можете йому довіряти.
— По його вимові не скажеш, що місцевий.
Чендлер згідно кивнув, а тоді приєднався до Мітча біля машини. Той вивчав на планшеті мапу прилеглих територій.
— Спершу перевіримо надвірні споруди, — запропонував Ченддер, — потім головний будинок. Я можу піти…
— Ваша допомога не знадобиться, сержанте.
Чендлер змовк, намагаючись збагнути нову інформацію.
— Чому я не буду потрібен? Ви не зможете самотужки тут усе обшукати.
— Знаю. Я викликав свою команду.
— Але я знаю цю місцевість, я можу…
— Ми з усім впораємося, сержанте. Незабаром моя команда буде тут. Вони знають, як я працюю. Мені потрібно, щоб ви пояснили старому…
— Ви забули, що я теж знаю, як ви працюєте.
— Як я працював колись.
— Чому саме тебе непокоїть моя присутність, Мітче?
Чоловік поклав планшет на капот і подивився на Чендлера.
— Мені потрібні люди, яким я можу довіряти.
— І що я такого зробив, що втратив твою довіру?
— Нічого, сержанте Дженкінс. По-перше, ви її ніколи не мали. Вам доведеться погодитися, що накази тут віддаю я, і я вибрав свою команду.
— Ви даєте тому лайну, яке трапилося між нами в минулому, заважати розслідуванню.
Мітч повільно похитав головою.
— Якщо спитаєте мене, ніякого спільного минулого у нас немає, сержанте. Це рішення базується лише на тому, що, на мою думку, слід зробити. Ваша правда, ви знаєте цих селюків, але ви ще й трохи заблизькі з ними, а з такої відстані легко щось проґавити. Або взагалі дивитися не в той бік.
— То в чому ви мене звинувачуєте? У непрофесіоналізмі? Упередженості? Корупції?
— Я ні в чому вас не звинувачую, сержанте. Просто це робота інспектора… — він зупинився, наголошуючи на цьому слові, — непопулярні рішення.
— А якщо я вирішу залишитися?
Мітч знову взявся за планшет.
— Тоді я не матиму іншого виходу, крім як зняти вас із цієї справи та тимчасово відсторонити.
Чендлер не сумнівався, що ця погроза — не жарт.
— Хай там як, чому ви скаржитеся? — поцікавився Мітчелл. — Поки я тут очолюю оперативну групу, ви відповідаєте за базові операції. Разом із Сюз та Йоганом. Якщо раптом з’являться нові зачіпки.
Чендлер зрозумів, що Ендрюс відкараскується від нього, проте, зважаючи на збентеженого старого, якщо Ґабрієль і був тут, він отримав достатньо шансів забратися звідси. До того ж викрадення та вбивства відбувалися не на Черепаховій фермі. Може, цей старий — божевільний і сліпий, але з вухами у нього все гаразд. Якби хтось кликав на допомогу за кілька кілометрів звідси, Черепаха це почув би. І допитливість спонукнула б його перевірити, що там відбувається.
18
2002
— Дивися, куди йдеш, Мітче! — крикнув Чендлер попри те, що колега навряд чи почув би його за гуркотом вертолітного гвинта над головою. Він відійшов на безпечну відстань від цих убивчих лез, які здіймали огидний вихор пилюки, що мало не приховував гелікоптер від поглядів.
Вони вже п’ять днів шукали Мартіна і просувалися глибше в незаселені райони, тож тепер їх доводилося привозити сюди вертольотом разом із запасами, яких вистачило б, щоб вижити кілька днів у хащах і скребах. Місцевість там була досить неприручена, дика, недоторкана, приваблива й незнана, вона спокушала пригодницький бік Чендлерового характеру, підлітковий бік, втрачений бік. Коли вони з Мітчем були молодші, влаштовували табори в дичавині, але ніколи не заходили так далеко. Щоб дістатися до цих хащів, до важкодоступних, недосліджених земель, знадобився би цілий день та два баки пального — природних стежок тут не було, тож швидкість у цих місцях падала, а справжня небезпека зростала.