— Невже це робота поліції? — поцікавився Джим, спостерігаючи, як Мітчева команда метушливо бігає туди-сюди. Важко було сказати, чи говорить він серйозно, а чи просто вправляється у своєму скупому почутті гумору.
— Серйозна робота поліції, — озвався Лука.
— Ми теж до неї залучені? — запитав Джим.
Сержант відповів:
— Якщо хочете. Однак вам, можливо, доведеться пробиватися туди силою.
— Мені завжди подобалися виклики, — запевнив Лука.
Чендлер подумав, що як уже хтось збирається прокласти собі шлях всередину, то це буде саме Лука. З-поміж них усіх він був найбільший опортуніст.
Нік позаду них підняв навушники.
— Сержанте?
— Так, Ніку, ти теж можеш спробувати.
— Ні, я не про це, сержанте. Телефонував Кен. Каже, в лісах позаду садиби Черепахи щось горить.
— Як задалеко?
— Він каже, цитую: «Достатньо далеко, щоб я міг забити хрін і не перевіряти».
Чендлер замислився, чи це не те місце, яке вони шукають.
— Я піду, — нарешті вирішив він.
— Я теж піду, — запропонував Нік.
— Ні, ти залишишся тут.
Молодий офіцер знову гупнувся на свій стілець.
— Луко, Джиме, хто хоче піти? — запитав Чендлер.
Джим вигнув одну брову й глипнув на Луку; вираз його обличчя натякав, що офіцер зовсім не має бажання продиратися крізь нетрі Ґарднерз-Гіллу посеред літа.
— Схоже, я хочу, — відповів Лука, посміхаючись.
Усі були зайняті, тож зникнути з відділка вдалося легко. Лука сів за кермо, і вони рвонули з міста до Пагорба. Чендлер нахилився до лобового скла, щоб роззирнутися, але не помітив диму на схилі й понадіявся, що це не просто Кенова крихітна помста за нещодавні події. Від старого хирлявого виродка цього можна було чекати.
Він продовжував шукати сліди диму, аж тут озвався Лука:
— Я знаю, що тобі так не здається, але, як на мене, він гарно впорався.
— Хто?
— Інспектор. Він приїхав, узяв на себе роботу і впорався з цим лайном.
— І роздратував купу людей.
— Здебільшого тебе сержанте.
Чендлер пропустив це повз вуха.
— Іноді ти занадто м’який, — вів далі Лука.
— Хочеш, щоб я ставився до вас як до роботів?
— Іноді порядки мусять бути жорсткі. Люди таке поважають. Їм це потрібно.
Чендлер глипнув на свого молодого колегу.
— У якій гівняній книжці з менеджменту ти це вичитав?
— Це правда. Іноді люди мусять бачити, що ми застосовуємо трохи сили. — Чендлер засмутився, що Мітч справив враження на ще когось із його команди, але він розумів, чому Луку може це приваблювати: у ньому він помічав таку ж голу безжальну рішучість іти вперед, як і в Ендрюса. Лука був гідний офіцер, поза сумнівом, він прагнув навчатися, прагнув діяти, але водночас демонстрував недбалість, що просочилася і в його особисте життя. Він перекидався з однієї жінки в місті на іншу, як особливо небезпечний вірус. Кожен у їхній команді виплекав довкола себе середовище, з якого добував інформацію: Таня — через гострі язички материних кумась; Джек — через вологі язики синіх комірців у «Чорному пеньку», а Лука обробляв свою бригаду жіночок від двадцяти до тридцяти, яких, проте, поступово відвертав від себе, спочатку зустрічаючись із ними, а потім кидаючи.
Чендлеру здавалося, що Лука вважає себе здатним ходити по воді.
Вони були за кілометр із південного боку Черепахової садиби, коли сержант нарешті його помітив — десь у хащах до неба здіймався дим, мов сіра рука потопельника кликала на допомогу над поверхнею дерев. У грудях зростало передчуття. Чоловік спробував приборкати його, нагадавши собі, що це може виявитися дурницею, і наказав Луці проїхати ще десять кілометрів уздовж дороги, поки не вигулькне непримітна стежка до Блефового блефа — цю жартівливу назву вигадали на честь колишнього мера, що відмовлявся дати ґрунтовці своє ім’я.
Зміїста дорога тягнулася вгору, підіймаючись вище, машина змагалася з крутими U-подібними поворотами, а тоненька цівка диму то з’являлася, то зникала з очей.
Чендлер віддав Луці команду запаркуватися, не доїжджаючи до автомобільного майданчика. Вийшовши з машини, сержант приготувався зануритися до гущавини, крізь яку продиралися обидва підозрювані, як вони самі запевняли. Вдягнув наплічника з водою та іншими предметами першої необхідності. Він не думав, що затримається тут до ночі, але не збирався давати нагоду підловити себе.
Надягаючи свій наплічник, Лука запитав:
— То кому з них ти віриш?
— Ми це дізнаємося, Луко. Спочатку зберемо кілька доказів, а тоді…
— А що підказує тобі інтуїція, — увірвав його колега. — Вона нам усім щось підказує. Я ставлю на Гіта. Його привели на мушці, заскочили за спробою вкрасти автівку, він напав на тебе з лікарем. Усе це вказує на певну хитрість, на вміння планувати і годящий для вбивці характер.
Чендлер підтягнув лямки наплічника. Він намагався не зважати на Луку, але молодий офіцер де в чому мав рацію. Він на власній шкурі відчув, яку небезпеку для них становить Гіт, але попри те, що все вказувало на цього чоловіка, викреслити Ґабрієля сержант не міг. Його гризло те, як стрибала поведінка підозрюваного: то він як клубок нервів, то показує лише крижаний спокій.
Поки він це обмірковував, Лука кинувся вперед, рвонувши до лісу, як гончак, що впіймав слід; нетерплячий сіднейський хлопчина вийшов на перший план: він ріс там, перш ніж його батьки-художники переїхали на Захід у пошуках миру, тиші та натхнення. Офіцер неодноразово повторював, що йому кортить повернутися до рідного міста — чи принаймні до якогось міста, що може похизуватися більше ніж одним нічним клубом, — і він шукає роботу, щоб вирватися звідси. Коли він підійшов до краю дороги, Чендлер не зміг утриматися від думки, що це ще одне нагадування про Мітча, ще одне нагадування про останній раз, коли він був тут.
Вони рушили в гущавину в пошуках джерела пожежі.
Просуватися вперед було складно, у дичавині не було ніяких орієнтирів, тож довелося покладатися на вихори диму над деревами, майже невидимі під цим кутом. Вони продиралися вперед в останніх променях денного світла, перелазили через каменюки, брили та повалені дерева, не знайшовши ані свіжих могил, ані хребтів, із яких можна було впасти. Дорогою Лука висунув чергову теорію, що спала йому на думку: в повітці хтось може бути — спільник або ще одна жертва. Якщо вбивця замкнув там когось, значить, він готувався до майбутнього, як роблять запаси на зиму, підвішуючи над коптильнею м’ясо. Це була просто ще одна з химерних вигадок хлопця, однак вона змусила Чендлера пришвидшити крок, прямуючи у бік диму, що звивався над деревами. Навколо запала моторошна тиша: навіть цикади й цвіркуни не співали, наче змовкли, передчуваючи якусь жаску знахідку. Це нервувало, як шепіт юрби перед оголошенням вердикту присяжних. Саме тому Чендлер зрадів, коли зашипіла рація, порушуючи тишу, і з білого шуму вирвався голос Мітча. Їхню втечу помітили, а її ціль та потенційна важливість здійняли тривогу.
— Чендлере, це Мітчелл.
В інспекторовому голосі, що попрощався з формальностями, чулася нотка паніки:
— Нічого там не робіть. Ми вже вирушаємо.
21
Чендлер знайшов не так багато — купку розжареного попелу й хирляві залишки стін, що стирчали над землею, обвуглені до чорноти, наче згорілі до кінчика сірники. Він помітив невеличкий чавунний бак для води десь за п’ятдесят метрів від понівеченої повітки, що примостився на рукотворному горбочку; бур’яни вилися його ручками, спираючись на них, щоб дістатися аж до неба. Попри дуже виразний наказ нічого не чіпати, він не міг просто залишити все горіти — це знищить усі докази, що ще могли залишитися.
— Луко, туди, — сказав сержант, біжучи до бака. — Зможеш залізти?
Його молодий зухвалий констебль був не з тих, хто встоїть перед викликом. Скинувши наплічник, він поспіхом заліз на підвищення, навдивовижу міцну попри свій вік і поганий стан конструкцію. Коли Лука опинився на місці, Чендлер передав йому одне з іржавих відер, що стояли біля підніжжя опори, й отримав назад повне — вода хлюпнула через край і просочила його одяг.