Коли чоловік виплеснув вміст відра на розпечену суміш, попіл і дим огорнули його, як сухий лід на концерті. Викашлявши трохи згірклої золи, сержант повернувся до бака за новою порцією води.
Він бігав туди-сюди з відром, заливаючи по черзі різні частини будівлі, намагаючись не обгоріти від жару та поодиноких язиків вогню, що вигулькували нізвідки.
Засліплений пекучим жаром і яскравим світлом, Чендлер із зусиллями побіг до бака.
— Ще багато залишилося? — запитав він, випльовуючи попіл, що сушив йому язик.
— Половина. Чимало, — крикнув Лука, поки сержант повертався до жаринок і, відвернувши голову вбік, виливав воду на чергову розпечену латку землі; попіл здійнявся вгору, відкривши його погляду щось схоже на обвуглений метал, який зблиснув у надвечірньому світлі. Побачене підганяло Чендлера, очі пекли, і десь за півгодини йому вдалося приборкати вогонь. Двоє добровільних пожежників радісно поплескали один одного по спині, Чендлерові почорнілі лапи залишили на просяклому потом светрі колеги темні відбитки. Те, що лежало перед ними, обіцяло не надто багато, але їм вдалося врятувати хоч щось.
Чендлер підійшов до краю попелища. Глипнувши на гарячий бруд, він побачив покручений метал. Доведеться дати йому трохи охолонути, перш ніж можна буде взяти до рук.
— Підпал? — поцікавився Лука.
— Важко сказати, але скидається на те.
Руйнівний вогонь знищив житло, яке тут стояло, однак язики полум’я не забралися далеко, попри те що обпалили сусідні дерева; сухі дерев’яні дошки зіграли роль хмизу для розпалювання.
Чендлер знав, як їм пощастило, що тут не почалася справжня лісова пожежа.
Схопивши вже обвуглену гілку, він почав обводити навколо згарища коло, прочісуючи уламки та знаходячи металеві шматки, що пережили вогонь: прямокутні з’єднання стола чи верстата, пилý, що від жару приварилася до сокири, перетворившись на якийсь неповороткий інструмент. Покопирсавшись у цьому безладі паличкою, Чендлер підчепив пару кайданів із затверділими ланцюгами і витягнув їх на голу землю, залишивши там охолоджуватися.
Обходячи навколо хижки, він бачив обвуглені дерево й папір, що розлітався від тяги, спричиненої різницею температур, і зависав у повітрі — занадто важкий, щоб полетіти геть, і занадто легкий, щоби знову впасти на землю. Чендлер потягнувся до кількох клаптиків, але вони розсипалися на порох.
Він ще раз покопирсався паличкою в уламках, піднявши вихор кіптяви. Щось пожовкле з обпаленими краями вирвалося на свободу. Аркуш паперу. З другої спроби сержантові вдалося обережно схопити його, намагаючись не пошкодити ще більше. Ще один обережний рух біля рогу, де стіна не встигла вигоріти до пня, подарував другий клаптик, що зберігся краще за попередній. Незабаром Чендлер знайшов ще декілька документів, серед яких було дещо дуже важливе — зниклі права Гіта; їхній пластик протистояв вогню краще за папір. Ім’я вигоріло, але чорно-біле неусміхнене, майже сердите Гітове обличчя витріщалося на сержанта зі світлини. Схожої на фото під арештом.
Мітч і його команда прибули несподівано, з’явившись із лісу, як морська піхота під час таємної місії, озброєні мішечками для доказів і латексними рукавичками. Їм знадобилося неповні сорок п’ять хвилин.
Замість того щоб дякувати, Мітч гнівався. Чендлер від нього й не чекав нічого іншого.
— Що ви накоїли? — накинувся інспектор зі звинуваченнями.
— Загасили вогонь. Ми мусили переконатися, що всередині нема іншої жертви.
— І вона там є? — виплюнув Мітч.
— Ні, але тут є кілька паперів…
Ендрюс схопив сержанта за плече і потягнув його вбік, цей контакт, несподіваний та небажаний, на коротку мить перетнув неявну межу, а потім зник.
— Ви мали повідомити мене про дзвінок, сержанте. Подобається вам це чи ні, а я ваш старший офіцер і відповідаю за це розслідування. Якщо хтось обісреться, я отримаю на горіхи, а я не готовий цього допустити. Це не мій метод.
— Я робив те, що вважав за потрібне, — пояснив Чендлер, відстоюючи свою позицію.
— Ви робитимете те, що я вважатиму за потрібне. Зрозуміло? І якщо це означає, що вам треба отримати мій дозвіл, щоб піти подзюрити, ви так і робитимете. Усе проходить через мене. Ти сам вирішив залишитися, Чендлере. Це був твій вибір. Не дозволяй заздрощам це рішення потьмарити.
— Ні, Мітче, тобі здається, наче я заздрю. Я вибрав сім’ю, а ти — кар’єру.
У відповідь його співрозмовник лише широко всміхнувся.
— А може, я маю і те, і те, — озвався Мітчелл.
— Ти про що?
Інспектор не відповів. Невже він натякав, що має сім’ю? Коли Чендлер востаннє бачив його кузенів, вони нічого не казали про шлюб чи родину. Обручки на пальці Ендрюса точно не було, але це, звичайно, нічого не доводить. Сержант замислився, чому його це займає. Мітч залишився — уже давно — за десять років і сотні кілометрів від його життя. Їм довелося знову зустрітися лише через низку невеселих подій.
— Повернімося до роботи, — наказав Мітч, театрально тицяючи пальцем у Чендлера, а потім на дерева. — Ідіть встановіть загорожу навколо…
Гучне хлоп увірвало їхню розмову, змусивши Мітча відсахнутися і схопитися за кобуру. Щось чорне злетіло в повітря і приземлилося позаду інспекторової команди, що ретельно протоколювала докази, які Чендлер знайшов на згарищі. Обвуглений предмет димів біля їхніх ніг — це вибухнув аерозольний балончик, якому пощастило опинитися за стінами хижі.
— Можливо, вам захочеться його допитати, — кинув Чендлер, рушаючи до дерев.
Він натягнув синьо-жовту стрічку навколо скупчення евкаліптових дерев, і дивився, як Мітчева команда вивуджує з шару попелу інші клаптики паперу; Луку вони гостинно прийняли до свого товариства. Поки посіпаки копирсалися в руїнах, їхній господар шастав узліссям, притискаючи до рота айфон, щоб зафіксувати свої думки та спостереження, а Ропер, кремезний хлопчина, в якого кутики рота вигиналися донизу, додаючи йому вічно насупленого вигляду, записував кожен рух на відеокамеру.
Після того як усі видимі докази були позначені сигнальними конусами чи ярликами, Мітч наказав своїй команді почати з одного боку і просіяти попіл, повільно, але ретельно розподіляючись територією. Вдалося знайти ще кілька клаптиків паперу, разом із фрагментом мапи без контурних ліній: це значило, що на ній найпевніше зображено рівнинну місцевість, а не пагорб, на якому вони були. Коли перший етап завершився, інспектор розширив коло пошуків від суто доказів до ознак того, як почалася пожежа: можливо, десь були ємності з горючими рідинами або незвично розташоване пальне на кшталт стосів газет чи зсунутих докупи меблів. Вони полювали на запалювальні інструменти, — окрім аерозольного балончика, — запальнички, сірники чи навіть якісь пристрої з таймером. Вивудили з попільної мульчі ще декілька шматків металу, серед них — залишки ланцюгів. Один був грубо обрізаний: судячи з більш-менш рівного краю, тут попрацювала сокира, а не жар.
Потім поліція взялася до роботи, яка змусила їх залишитися в лісі аж до глибокої ночі. Вони шукали сліди людей, що були всередині, добровільно чи ні: волосся, нитки, відбитки пальців, кров, біологічні рідини. Вогонь мав би знищити більшість цих доказів, але Чендлер знав, що Мітч так просто не здасться. Він наказав сержантові повернутися до машин і принести додаткові набори для збирання доказів. Це було лакейське завдання для когось нижчого за рангом, але Ендрюс докладав чимало зусиль, щоб виділити свого колишнього партнера.
Коли Чендлер рушив до автівок, Мітч взявся підганяти свою команду — спокійний, упевнений інспектор, що неквапом увійшов до Вілбрукського відділка, почав танути під тиском, волосся, розділене набік, прилипло до черепа; навіть у розпеченому повітрі він мав мокрий вигляд. Здавалося, наче піт сочиться у Мітча винятково з маківки — обличчя залишалося неприродно сухим, мовби пори забилися гіркотою.