— Усе це обман, — сказав Лука, ухиляючись від низької гілки. — Полювання на привидів, яке закінчиться нічим. Замилювання очей, відмовитися від якого вони не можуть.
Фло напівздвигнула своїми худенькими плечиками; її чорне волосся кучерявилось від спеки, а темна шкіра сяяла у сонячних променях. Вона мала іншу думку:
— Якщо все так, який із цього зиск панові Джонсону та панові Барвеллу? Гадаєш, вони казкарі?
Лука здвигнув плечима так само, як вона.
— Можливо, вони хочуть вигадати ідеальний злочин; можливо, вони навіть вірять, що здійснили ідеальний злочин, хоча нічого й не робили.
— Для чого їм це?
— Бо їм нема чим зайнятися? Бо можна буде написати про це книжку?
Її долоня потягнулася до його руки.
— Гадаю, це непоганий спосіб отримати контракт на книжку. «Серійний вбивця: мемуари із тюрми».
Лука склався навпіл, щоб покласти свою вільну долоню на її, ризикуючи втратити рівновагу на кам’янистому ґрунті, ризикуючи, що дівчина лясне його по руці.
— Усе можливо.
Попри те що, спостерігаючи за розквітом молодого кохання, Чендлер відчув суміш заздрощів та нудоти, дещо спало йому на думку. Ця ідея була ще химерніша, ніж їхні, але така ж імовірна. А що як двійко їхніх підозрюваних хитрощами готувалися до позову за незаконне позбавлення волі? Їх уже протримали під арештом без адвоката чи будь-якого іншого представника довше, ніж це було законно. Може, саме на це вони розраховували. Вони раз по раз відволікали увагу, кажучи напівправду або неправду, а потім дадуть цій катавасії закінчитися невдачею і порушать справу проти управління. Зароблять собі щедру компенсацію і/або контракт на книжку, як припускав Лука. Щойно вони заберуться з Пагорба, вирішив Чендлер, він одразу піде до суду, щоб урегулювати справи, які, схоже, не займають Мітча. Інспектор перетворився на гончака, що знайшов слід і не бачить більше нічого навколо себе.
Коли група дісталася хижки, Ґабрієлеві запропонували зорієнтуватися. Навколо було тихо, загороджувальна стрічка поліції тріпалася від легкого вітерцю. Вогонь вдалося добре і повністю загасити, згарище ретельно обшукали й зібрали всі вцілілі докази. Від будинку залишилося лише кілька почорнілих дерев’яних дощок і здогадки про те, чим він був раніше: мисливською хижкою, а може, метамфетаміновою лабораторією, хоча таке тут нечасто траплялося, тим паче не так далеко від цивілізації. Чендлер сподівався довідатись, що саме тут відбувалося, дізнатися правду. Скидалося на те, що Ґабрієль теж цього хоче.
— Що тут сталося? — поцікавився він, витріщаючись на руїни. Здавалося, наче все його тіло здригнулося. — Чому хижу спалили?
— Це ви нам розкажіть, — озвався Чендлер.
Ґабрієль здвигнув плечима, продовжуючи тремтіти.
— Я не знаю. Невже все згоріло?
Чендлер спробував прочитати щось на вкритому негустою бородою обличчі, оцінити, чи тішить Ґабрієля новина про те, що вогонь знищив усе. Його задуму перервав Мітчелл, улаштувавшись там, де колись були двері хижі.
— Отже, розкажіть нам, куди ви пішли звідси.
Коли Ґабрієль заплющив очі та взявся згадувати історію своєї втечі, погляд Чендлера ковзнув до гребеня Пагорба. Приблизно за сотню метрів від схилу в променях вранішнього сонця він помітив у грязюці вицвілі тіні. Підійшовши ближче, сержант побачив дві пари відбитків, що вели до віддаленого гірського хребта. Можливо, їх залишив хтось із численних офіцерів, що тупотілися тут, збираючи докази? Або підозрювані? Невже це сліди переслідування між Гітом та Ґабрієлем?
Діставшись до першої пари слідів, Чендлер нахилився, щоб роздивитися. Підошва чітко відбилася у пилюці й не відповідала стандартним черевикам полісменів. Він припустив, що це була пара кросівок: залишалася надія, що Ґабрієль і Гіт носили щось таке.
Запхавши ручку в глину, щоб позначити місце, він рушив до гірського хребта, ретельно слідкуючи за відбитками і залишаючи решту людей позаду. Дві різні пари взуття вели в цьому напрямку, відбитки майже точно повторювали шлях один одного; відстань між ними відповідала розмашистим крокам, а шлях був позначений поламаними гілками й зірваним листям, а також чимось схожим на кілька ниток з одягу, що відірвалися, зачепившись за шорстку кору стовбура. Чендлер дійшов до гребеня хребта. З іншого боку Пагорб повільно спускався вниз. За першим рядком дерев важко було щось роздивитися. Для подальших пошуків йому потрібна була допомога. Повернувшись, сержант пішов подивитися, що відбувається біля хижі.
Повз нього промайнув Ґабрієль.
Здивований Чендлер мало не впав горілиць. Ґабрієль глипнув на нього і ледь помітно всміхнувся.
Утім підозрюваний не був вільним. На п’яти йому наступали супутники у формі, помаленьку прокладаючи собі шлях у дичавину.
Минула година. Ґабрієль рухався як завгодно, тільки не прямо — виписував зигзаги, майже хаотично петляв і повертав. Чендлерові здавалося очевидним, що їхній мисливський пес не може пригадати, яким шляхом біг раніше. Або так, або це була затяжна спроба збити їх зі сліду.
Супровід не відставав від підозрюваного; щойно сонце опинилося в зеніті, атмосфера зробилася аж липка від нестерпного напруження. Чендлер спробував зосередитися на своєму завданні, але тіло вимагало води й затінку. Піт просочив форму, стікав крізь брови, потрапляючи в очі, і застилав зір. Проходячи під гілкою, сержант спробував зморгнути його — і на мить у спекотному мареві худорлява постать Ґабрієля перетворилася на приземкувату поставу Артура з далекого минулого: літній чоловік човгав туди-сюди, марно шукаючи сина. Міцно заплющивши очі, Чендлер відігнав від себе цей міраж.
Саме тоді Ґабрієль зупинився й оглянув навколишній краєвид.
— Вам потрібен перепочинок? — запитав Мітч, тримаючи на руці охайно складений піджак. Його біла сорочка залишалася свіжою і дивовижно сухою, наче у цього чоловіка взагалі не було потових залоз. Помилка природи, подумав Чендлер.
— Ні, — різко кинув Ґабрієль, немов розлютився, що його відволікають.
— Що таке? — поцікавився Чендлер, наближаючись.
— Ліс тут видається знайомим. Он та брила, — пояснив Джонсон і швидким кроком рушив до неї.
— Що з нею? — гукнув сержант, не відстаючи від підозрюваного.
— Он той вигин на горизонті… — повернувшись до них, Ґабрієль зашпортався, наштовхнувся на непіддатливий стовбур дерева і впав на землю.
— З вами все гаразд?
Ґабрієль зморщився і безуспішно спробував підвестися. Чендлер схопив його і допоміг стати на ноги.
— Зі мною все гаразд, але можна мені зняти їх? Поки що? — попросив він, показуючи кайданки, що зчіплювали руки за спиною. — Раптом я знову впаду. Важко так рухатися.
— Ви мене не впіймаєте, як інших, пане Джонсоне, — оголосив Мітчелл.
— Я не збираюся тікати.
— Я сказав «ні».
Чендлер наблизився до свого колишнього напарника і стишив голос:
— А що як він травмується?
— Ми впевнимося, що цього не станеться. Наглянемо за ним. Ви попіклуєтеся про нього, — відповів Мітч.
Чендлер витріщився на нього. Схоже було, наче він дивиться на поверхню скелі — тверду, викарбувану й безкомпромісну.
— Якщо він впаде, зможе подати проти нас позов. І який це матиме вигляд у вашому досьє?
— Ні, — відрубав Ендрюс.
Ґабрієль здвигнув плечима, обернувся і пішов далі. Його крок сповільнився; можливо, чоловік так протестував, а може, його виснажило плутання й розмови, спогади про подробиці втечі, дерево, яке він начебто минав, висохлий потічок, що викликав у пам’яті картини з минулого. Заплющивши очі, щоб, як він казав, спробувати допомогти своїй пам’яті, Ґабрієль постійно затинався, змушуючи Чендлера, Мітча чи того, хто був найближче, нахилятися до нього і допомагати йому встояти на ногах.
Півгодини такого неповороткого ходіння роздратували Мітча.
— Зніміть їх, — наказав він нарешті, не звертаючись ні до кого конкретно.
Усі застигли, включно з Ґабрієлем. Коли Чендлер ступив крок уперед, щоб зняти кайданки, інспектор узяв відповідальність на себе: