— Що ви маєте на увазі, коли кажете «темне»?
— Щось… нездорове, — пояснив Джонсон. — Борода маскувала його риси. Наче він поступово перетворювався на тінь.
Чоловік витріщився на Чендлера, мовби шукав підтвердження, що ці слова мають сенс не лише всередині його черепа.
— Ви не мусите нагадувати мені, яка дурнувата ідея ловити автівку в цих краях, — додав він, раптом спробувавши захиститися. — Він був нормальний на вигляд, або мій мозок переконав мене, що він був нормальний на вигляд. Я знав… чи думав, що знаю… якби він спробував щось зробити, я міг захиститися. Він сказав, що його звуть Гіт, і він повертається з міста, куди їздив за припасами. Навіть це змусило мене почуватися краще. Ну, тобто, жоден вбивця не буде представлятися… так?
Він знову підвів погляд, шукаючи якогось підтвердження. Чендлер кивнув, попри те, що не був певен, чи погоджується. Якщо Гіт запланував убивство, то чому б не вибовкати кілька деталей? Утім про дещо це йому таки сказало. Той факт, що Гіт почувався достатньо впевнено, щоб спокійно базікати з майбутньою жертвою, попередив сержанта, що чоловік уже це робив, він достатньо розслабився, щоб узяти на себе відповідальність, а нахабства йому вистачило, щоб бути відвертими із жертвою: номер п’ятдесят п’ять. У животі метеликами завбільшки з орлів закружляли хвилювання і жах. Це може бути велика справа. Йому необхідно було витягнути ще кілька деталей, перш ніж жертва закриється в собі.
— Він розповів вам щось про себе?
— Лише те, що живе неподалік.
— У Вілбруку? — Чендлер не міг пригадати жодного Гіта з цих країв, однак припускав, що ім’я могло бути вигадане. Тепер він міркував про те, хто з місцевих міг убити стількох людей. У Вілбруку божевільних вистачало, але жоден із них не мав достатньо клепки, щоб упоратись із таким. Напевно.
— Ні… я не зна’… просто десь тут, так він сказав. Про мене, в нього був східний акцент. Хай там як, він мені здався достатньо привітним. Я шукав того, хто може мене підкинути, а не рідну душу.
Чендлер кивнув, заохочуючи його продовжувати.
— Я сказав йому, що родом із Перта. Коли він зауважив, що я опинився далеко від дому, я відповів, що мусив поїхати туди, де є гроші, і що тут, на півдні, самі неродючі землі, але в них є своя краса. — Ґабрієль здвигнув плечима і скривився. — Це брехня, але я виявив, що поїздку завжди слід трохи перехвалити. Гадаю, повія зробила б так само.
Чендлер уважно розглядав його. Гримаса означала, що це був не жарт, а філософія, якої чоловік дотримувався.
— За годину ми проїхали кілька з’їздів до ферм. Я сказав йому, що тут мене влаштує, але він заперечив, що сюди й так усі кидаються. Сказав, це те саме, що зупинитися на першому водопої на своєму шляху, великому, де тварини вже скаламутили воду. Сказав, що тут платять фігню, а на тих фермах, що подалі, буде краще. Я запитав, чи він працював у них раніше, раптом він міг підкинути мені ім’я чи роботу, але він не відповів. Я подумав, що так, мабуть, і було, але потім сталося щось таке, про що він не хоче говорити.
Чендлер записав собі, що слід пошукати Гіта на деяких фермах; може, хтось пригадає, що він працював у них.
Ґабрієль продовжував:
— Ми їхали ще півгодини, навколо була сама тільки курява. Я почав розмірковувати, як комусь вдається там вижити, не кажучи вже про стадо худоби. Від побаченого мені захотілося пити. Вікна були опущені, та повітря однаково закипало. Він, мабуть, прочитав усе в мене на обличчі. Сказав, що ззаду є вода, якщо я хочу. Так він мене і впіймав.
— Вода?
Ґабрієль кивнув.
— Вона мала вапняний присмак, але тоді мене це не надто займало. Це була вода, а я страшенно хотів пити. — Чоловік виснажено подивився на Чендлера, немов відчув до себе огиду. — Я майже одразу зробився сонний. Спершу подумав, що це мене спека так виснажила, але стан щомиті погіршувався. Я спробував підняти руки і не зміг. Здавалося, наче вони не прикріплені до мого тіла. Пам’ятаю, що повернувся, щоб глянути на Гіта. Він просто дивився на мене, ніби не відбувалося нічого дивного. Просто процес, який він уже бачив безліч разів. Він навіть не дивився на дорогу чи куди ми їдемо, а лише витріщався на мене, як мені здалося, кілька годин. Його обличчям совалася тінь, аж поки нарешті я не міг роздивитися нічого, крім обрисів його черепа. А тоді, гадаю, я відключився. Напевно, він отруїв чимось воду.
Ґабрієлів погляд знову пустився в танок. Чендлер упізнав цей вираз. Спантеличена жертва намагається заповнити пробіли, але їй це не вдається.
— Я прокинувся в якійсь дерев’яній повітці. Не зна’, скільки часу я був без тями, але крізь щілини досі лилося світло, тому, гадаю, минуло лише кілька годин. — Раптом його обличчя витягнулося від тривоги. — Якщо сьогодні не п’ятниця…
— Ні, четвер, — запевнив його сержант.
Схоже, це подарувало Ґабрієлеві певне полегшення. Той факт, що він не втратив день свого життя. Той факт, що він узагалі продовжував жити.
— Він прикував мої зап’ястя до крокви.
— Прикував? — перепитав Чендлер.
— Ага… такими товстими залізними штуками. Дві петлі у формі літери «D», з’єднані прикріпленим до стіни ланцюгом. Такі ж були на щиколотках. Вони не кріпилися до стіни, але рухатися в них було неможливо. Не те щоб я планував втекти. Він про це подбав.
— Ви були на фермі? У лісі? На подвір’ї?
— Там, нагорі, — пояснив Ґабрієль. — На тому пагорбі, про який ви казали. Крізь шпарини я бачив дерева. Закутий у сараї з пилами, сокирами і таким іншим. Там не було нічого зайвого, але я був прикутий, тож мені все здавалося смертоносним.
— Можете розповісти мені ще щось про це місце? Звуки? Запахи?
Ґабрієль знизав плечима.
— Брудна підлога. У кутку був запас дров для грубки. Я чув якісь рухи за стіною, тож подумав, що мене прикували біля хижі. Покликав на допомогу. Тоді з’явився Гіт. Я запитав його, де я — він сказав «удома». Я благав його відпустити мене, обіцяв, що нікому не розповім, що він зробив. Він наказав мені заспокоїтися. Його голос лунав розгнівано, наче я відірвав його від чогось важливого.
Ґабрієлеві ноги почали тремтіти під столом. Очі вивчали кімнату, наче шукаючи шлях до втечі.
— Перепрошую, я… у мене просто невеличка клаустрофобія.
— Хочете відчинити двері?
— Прошу.
Підвівшись зі стільця Чендлер відчинив двері, за якими була контора з рядком невеликих вікон високо над низкою сірих шафок на дальній стіні кімнати. Ґабрієль витріщився на них.
— Я злякався, що він збирається одразу щось зробити. Він підійшов до мене впритул. І саме тоді сказав про номер п’ятдесят п’ять. Це було єдине, що він кинув, перш ніж повернутися до дверей. Я був занадто наляканий, щоб запитати його, що саме він має на увазі. Але, гадаю…
Ґабрієль змовк.
— Що гадаєте? — запитав Чендлер, помираючи від бажання почути, як хтось озвучує його власні припущення.
— Що я мав стати п’ятдесят п’ятою жертвою.
День був достатньо спекотний, щоб розплавити пластик, та сержант однаково відчув, як мороз пішов поза шкурою. Схоже, розповідаючи свою історію, Ґабрієль знову переживав її, його жилаві м’язи танцювали під закривавленою футболкою, сухожилля на передпліччях весь час напружувалися. Чистісінький жах.
— Він сказав не перейматися тим, чи вб’ють мене, — продовжив чоловік. — Адже мене, звичайно, вб’ють. Так було написано.
— Що ви маєте на увазі під «так було написано»? — поцікавився Чендлер.
Ґабрієль здвигнув плечима.
— Я знаю не більше за вас, офіцере.
— Гаразд, продовжуйте, — попросив Чендлер, записуючи фразу.
— Я знав, що мушу звільнитися, тож щойно він пішов, спробував вибратися з кайданків. — Чоловік показав пухирі на долонях і зап’ястях, червоні роз’ятрені сліди навколо них, шкіра була подерта, а тоненькі волосинки вирвані з корінням. — Я смикав їх, намагаючись вирвати зі стіни. Продовжував кликати на допомогу. Він жодного разу не прийшов і не наказав мені заткатися. Він не переймався тим, що мене хтось почує. Саме тоді я зрозумів, що опинився в дідька на рогах. Я продовжував смикати і зрештою спромігся зламати один замок, проте друга рука досі була прив’язана до стіни. Я потягнувся вільною долонею до лавиці, щоб спробувати схопити якийсь інструмент. Мало не викрутив плече з суглоба, але зміг дістати до сокири. Спробував відрубати те, що залишилося від кайданків, не відрубавши собі зап’ястя. Боявся, що він прийде і застукає мене. Я лише мріяв про шанс на втечу. Змовк, але злякався, що це приверне його увагу, тож взявся волати, заглушуючи звуки, з якими сокира рубала метал. Вона дзеленчала, як грьобаний церковний дзвін.