Чендлер спостерігав за Ґабрієлевою поведінкою, поки відкривали кожну наступну могилу. Він і далі стояв осторонь із кам’яним обличчям, уважно за всім спостерігаючи. Сержант замислився, чи не думає Ґабрієль про те, як мало не отримав власної парцели у цій невблаганній землі.
29
На місці працювали фахівці, тож Мітчелл майже не зважав на решту людей. Лише поставив двох охороняти ділянку і ще двох — стежити за репортерами на паркувальному майданчику, які після появи гелікоптера, безсумнівно, розпачливо захочуть дізнатися, що ж тут відбувається.
Чендлер підійшов до інспектора і кивнув у бік досі закутого в кайданки Ґабрієля.
— Що робитимемо з ним?
— Він просив відпустити його?
Чендлер похитав головою. Він чекав, що чоловік вибухне тирадою про те, як його заарештували, а потім притягнули сюди, змушуючи пережити все ще раз, але Ґабрієль просто спостерігав, наче знайдені тіла приголомшили його до глибини душі.
— Ні, але юристка точно наполягатиме на цьому, зважаючи, що тепер ми знаємо, що це Гіт.
У відповідь Мітч прикусив свою химерно синювату нижню губу. Схоже, його теорія про те, що ці двоє були спільниками, зруйнувалася, але Чендлер упізнав небажання визнавати свою помилку. Проте права зловтішатися не мав.
Наступне запитання заскочило сержанта зненацька.
— А що ви думаєте?
Чендлер трохи помовчав. Чекав на якусь хитрість, але Мітч більше нічого не сказав.
— Гадаю, нікому не нашкодить, якщо ми притримаємо його біля себе, пояснюючи це бажанням довести справу до кінця. Якщо ми його відпустимо, він може зникнути. У нього немає постійної адреси, немає причин затримуватися тут після всього, що сталося. Якщо ми дамо Ґабрієлю один день фори, то можемо більше його ніколи не знайти.
Мітч кивнув — отже, погоджується. Дивно було знову працювати як справжні напарники, і всередині у Чендлера стало тéпло — лише частково від спекотної погоди.
— Є ймовірність, що він подякує нам за порятунок, — припустив інспектор.
— Така собі ймовірність, — зауважив Чендлер.
— Якщо він почне здіймати галас або погрожувати позовом, відпустимо його, — вирішив Мітчелл. — Але нехай залишить якусь адресу для кореспонденції.
Саме такої відповіді чекав Дженкінс. Може, їхній вбивця — Гіт, але десь на периферії в нього ще роїлося кілька запитань.
Він приготувався відвести Ґабрієля назад через ліс.
— Дякую за вашу допомогу, пане Джонсон, — сказав Мітч, знімаючи з його зап’ясть кайданки.
— Я радий був допомогти, але також радію, що все це закінчилося. У цьому місці все знову повернулося до мене. — Він подивився на Мітча, а тоді на Чендлера. — Сподіваюся, тепер ви притримуватиметеся цієї версії. Адже знайшли його сорочку.
— Ми докладемо всіх зусиль, пане Джонсон, — запевнив Мітч, перш ніж умчати знову віддавати накази.
Чендлер бачив Ґабрієлеве полегшення: тепер, коли він вважав себе вільним, коли вони знайшли докази проти Гіта, зникли вся нервовість і страх. Утім, поки що єдиним зв’язком, який вони мали, був шматок тканини — важливий, але все-таки другорядний доказ. Чоловіки рушили назад до паркувального майданчика. Незабаром Чендлер із Ґабрієлем залишилися наодинці серед дерев, чагарників і світської розмови.
— Тут велетенська територія, — зауважив Ґабрієль, коли вони піднялися на невеликий горбочок.
— Дуже, — погодився сержант. — Чим плануєте тепер зайнятися? — Він чекав на відповідь, натомість почув інше запитання.
— Ви часто буваєте в цих місцях? — поцікавився Габрієль, та перш ніж Чендлерові вдалося відповісти, повів далі: — Мабуть, ні, я собі так думаю. Тут занадто легко заблукати. Скажімо, якби я загубився, скільки б ви — як полісмен — витратили б часу на мої пошуки?
Чендлер чудово знав відповідь, але не сказав її. Ґабрієль не заблукав, йому вдалося знайти дорогу з лісу. Один із небагатьох везунчиків.
— Доки не знайшли б вас.
— Справді? Ви вже губили тут когось у минулому? — сказавши це, чоловік зупинився так різко, що Чендлер мало не наштовхнувся на нього. — Це місце… не зна’, у мене від нього шкіра береться сиротами. Немов цей пагорб заселений привидами. Якби я не втік, серед них із легкістю міг би бути мій власний. Однак, гадаю, ви теж маєте своїх привидів, сержанте.
— Ви про що?
— Хіба вас не переслідують люди, яких ви незаслужено кинули до в’язниці або яким не змогли допомогти?
Чендлер замислився, куди Ґабрієль веде. Може, він націлювався на звинувачення в неправомірному позбавленні волі? Та що б це не було, як на щойно звільнену людину, його розмови виявились аж занадто похмурими.
— Я намагаюсь. Це найкраще, що я можу зробити, — озвався він.
— Це не відповідь, сержанте.
— Різні речі трапляються, і ми намагаємося їх виправити.
— А якщо не вдається?..
— Я пробую робити так, щоб вдавалося.
— Дуже шляхетно. — Із Ґабрієлевої посмішки сочився сарказм.
Чендлер вирішив пошукати власних відповідей:
— Як гадаєте, чому Гіт обрав саме вас?
Ґабрієль знизав плечима.
— Це міг бути хто завгодно. Будь-хто, хто ловив би на дорозі попутку.
— Але це був не будь-хто. Це були ви.
— Був, — зітхнув чоловік.
— Раніше ви згадували про Бога. Думаєте, це він допоміг вам утекти? І як гадаєте, чому спочатку він дав вам потрапити в полон?
— Припускаю, він має для мене план.
— І який?
— Точно не знаю. Щось, що я мушу зробити, мушу продовжити. Або щось, що я мушу зупинити.
— Ви зупинили Гіта.
Ґабрієль мовчав, ніби обмірковуючи почуте.
— Ще ні.
— Про що ви?
Чоловік озирнувся до тепер невидимого цвинтаря.
— Гадаю, я мушу дати свідчення, чи не так? Назавжди засадити його за ґрати.
— Тільки якщо ми не загубимося тут, — нагадав Чендлер, спрямовуючи свого супутника до випаленої хижки, а потім до паркувального майданчика.
Сержант швиденько зателефонував Джимові, і це дало чоловікам змогу зустріти машину на лісовій дорозі, де їх ніхто не бачив.
Чендлер відвіз Ґабрієля назад до відділка, де згодував йому та адвокатці вигадку про те, що звільнення з-під варти слід офіційно оформити, а зважаючи на брак офіцерів, цей процес може затягнутися. Джонсон мав трохи недовірливий вигляд, однак не ремствував. Він був упевнений у своїй невинуватості.
Через п’ятнадцять хвилин до відділка увірвався Мітч, зі свіжою рішучістю готовий пред’явити Гітові докази його провини.
— Пристебніть пана Барвелла до стільця для допитів, — наказав він, забігаючи до кабінету. — І приведіть туди його адвоката теж.
Чендлер кивнув Джимові й Тані, щоб вони зайнялися цим, а сам обернувся до Ґабрієля.
— Ми виведемо вас звідси, перш ніж приведемо сюди його, — заспокоїв він Джонсона.
— Все о’кей, я можу зустрітися з ним, — озвався той. — Однаково доведеться зробити це в суді.
— Можливо, — погодився Чендлер, — але, як ви самі сказали, він уже якось намагався вас убити, то навіщо знову завдавати вам додаткового стресу?
— Я повертаюся до камери?
— Боюся, це все, що ми маємо.
— Невже немає якоїсь альтернативи, сержанте? — поцікавилася юристка.
— Він уже одного разу зник. Ми не хочемо, щоб це повторилося, — відповів Чендлер, звертаючись до жінки, однак не відводячи погляду від Ґабрієля.
— Мене це не тішить, — зізналася адвокатка. — Мій клієнт залишиться тут… ненадовго. Лише поки я не знайду йому якесь прийнятне місце для ночівлі деінде.
«Щасти вам», — подумав Чендлер.
Він чекав на Ґабрієлеві заперечення, однак той лише неохоче кивнув. А потім пішов до камери так слухняно, наче досі був не невинною людиною, а ув’язненим.
— Ми спробуємо впоратися якомога швидше, — гукнув йому в спину Чендлер, але складалося враження, що в’язень, виснажений всім, через що довелося пройти, нікуди не поспішає. Увійшовши до кімнати для запису, сержант продовжував про це думати. Мітч наполіг, щоб цього разу за пультом сидів Лука, а сам він по той бік скла вже почав перехресний допит, розмахуючи перед Гітовим обличчям пакетом для доказів, в якому лежав знайдений шматок його сорочки.