— Де ви це знайшли? — запитав Гіт. Чендлер помітив провину в його голосі.
— На одній з могил, пане Барвелл.
— Гаразд, — озвався чоловік. — Я загубив його десь. Мабуть, коли впав.
— Гадаю, ви не розумієте, пане Барвелл. У тканину було загорнуте руків’я кирки.
Гіт мав спантеличений і дещо збуджений вигляд.
— Кирки? Як вона туди потрапила?
— Це ви нам розкажіть.
— Я не знаю, — заперечив чоловік з панікою в голосі, напевно, збагнувши, куди ведуть ці запитання. Він кинув погляд на свого юриста, чоловіка років сорока п’яти з подвійним підборіддям, який вмостився на стільчику позаду підзахисного. — Я її туди не клав. У мене не було кирки.
— Це пояснює, що сталося з вашими руками, чи не так? — запитав Мітч, зберігаючи спокій.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав Гіт, витріщаючись на свої долоні.
— Мозолі. Жодних сумнівів, викопати могилу не так просто.
Гіт підняв руки вгору.
— Це від спроб утекти. Забратися подалі від нього, — пояснив чоловік, вказуючи на двері, за якими були камери.
Продовжуючи тиснути на нього, Мітч підніс шматок тканини до більшого пакета для доказів, у якому лежала Гітова сорочка. Відірвана кишеня ідеально лягла на своє місце.
— Де він міг узяти вашу сорочку, пане Барвелл?
— Він міг відірвати шматок, коли я був непритомний. Я не пам’ятаю, коли загубив його.
— І для чого б йому це робити?
— Щоб повісити на мене провину.
— Серйозно, пане Барвелл? Схоже, це вимагало чималих зусиль від того, хто однаково збирався вас убити, вам так не здається?
Гіт не знайшов, що відповісти, тож Мітч повів далі:
— А тепер, коли все закрутилося, можете бути певні, ми зберемо більше доказів. Хтось мусив бачити, як ви підбираєте на дорозі інших людей з того списку.
Голос Гіта обернувся на камінь:
— Я не бачив того списку, поки ви мені його не показали. Я нічого не знаю про ті могили, крім того, що бачив їх. Я нічого не знаю про вбивства, крім того, що мав стати жертвою.
Інспектор атакував його:
— Звідки ви знаєте, що вбивств було декілька?
Він ризикував, спрямовуючи запитання в цьому напрямку, однак Чендлер бачив, що Гіт уже висів на волосині.
— Мій клієнт не… — втрутився адвокат, але чоловік увірвав його:
— Ґабрієль сказав, що я стану номером п’ятдесят п’ять.
— Як ви їх убивали?
Гіт похитав головою.
— Я цього не робив!
— Ну ж бо, пане Барвелл.
Адвокат спробував знову втрутитися:
— Мій клієнт сказав, що не робив цього. Ви намагаєтеся затиснути його в…
— Жертва тут я! — викрикнув Гіт. — Я не знаю, як вони померли. А якщо ви такий розумний, змусьте Ґабрієля розповісти вам! — Схоже, глузливість у його останньому коментарі вибила Мітча з колії. На мить він замовк і пройшовся кімнатою, а тоді повернувся до Гіта, уперся в стіл руками й увіп’явся поглядом у свого головного підозрюваного.
— Нам потрібна правда, пане Барвелл.
Гіт залишався впертим:
— Я кажу вам правду. Вам не вдасться повісити це на мене.
Його юристові нарешті вдалося увірвати свого клієнта:
— Гадаю, на сьогодні достатньо, — рішуче заявив він.
— Ще одне запитання наостанок, — сказав Мітч, виструнчуючись за столом. — Що ви відчували, коли душили їх до смерті?
Він не дочекався відповіді, вискочивши з кімнати і залишивши Фло офіційно закінчувати допит.
Чендлер зустрів його за дверима. Колишній напарник намагався прибрати спокійного вигляду, але здавався збудженим через спеку та тягар знайдених доказів.
— Я вичавлю це з нього. — Мітч скривився, послаблюючи краватку на шиї.
Потім подивився на Чендлера:
— Пана Джонсона вже відпустили?
— Ні. Його адвокатка просила, але не тиснула. Гадаю, він вважає себе в безпеці й намагається поводитися пристойно.
— Поки він у наших руках, можна спробувати змусити його сказати щось, що можна буде використати проти пана Барвелла. Якась частина мене досі вважає, що вони щось приховують. Дружбу, минуле, щось таке. — У Мітчевому погляді палала стримувана лють, яку Чендлер добре знав. Вона значила, що чоловік здатен на все.
Ґабрієль погодився на ще одну розмову без юристки; схоже, тепер він вважав себе помічником поліції. І лише коли Мітч запитав у нього, як померли жертви, чоловікова поведінка змінилася.
— Це що таке? — перепитав Ґабрієль, впершись поглядом в однобічне дзеркало.
— Просто кілька запитань, пане Джонсон.
— Вони більше схожі на звинувачення. Я гадав, ви знайшли того, кого шукали.
— Ми мусимо зібрати якомога більше інформації, — увірвав його Мітчелл.
Ґабрієль змовк.
— Отже? — повторив інспектор.
— Отже…
— Як вони померли?
— Я не знаю. Запитайте того чолов’ягу. Ви знайшли там його сорочку, чого ви ще хочете? Якби я не втік, він би досі був там, у хащах. А я мав лежати в одній із тих могил. А ви, полісмени, і гадки не мали б. — Спроби висунути звинувачення призвели до того, що Ґабрієль, як і Гіт, вибухнув зухвальством. Однак у його випадку зухвалість підігрівалася самовпевненістю. — Ви хочете, щоб він підписав зізнання? Зламався і висповідався? Він убивця, інспекторе, холоднокровний убивця. Ви з вашим характером мали б уже збагнути, що він так просто не здасться.
Ґабрієль глипнув на Мітча. Це була різка відповідь, метою якої було завдати болю.
Його план спрацював. Мітчелл проковтнув наживку і кинув Джонсонові пихату посмішку.
— Я вже це робив, пане Джонсон.
— І він теж. Якщо ви не можете покласти цьому край, приведіть когось, хто зможе.
Мітчева посмішка зникла, і він примружив очі. Чендлер бачив, як заводиться його колишній напарник. Ґабрієль поклав руки без кайданок на стіл.
— Якщо ви збираєтеся продовжувати незаконно утримувати мене і ставити такі запитання, тоді вам, напевно, краще зателефонувати моїй адвокатці. Ви тримаєте мене тут, не висуваючи звинувачень, вже довгий час, і, будьмо щирі, я зробив усе можливе, щоб вам допомогти; тож варто мені справді захотіти, я можу висунути проти вас, проти відділка, звинувачення в незаконному утримуванні.
Чендлер знав, що будь-які погрози в бік Мітчевого статусу чи його кар’єри лише роздратують його. На скроні інспектора набрякли вени, губи зробилися такі сині, що в електричному світлі здавалися темно-сірими. Його кров скипала, та Ґабрієль ще не закінчив:
— Схоже, поліція хоче користуватися моєю добротою до безкінечності. І якщо я не зможу висунути проти вас звинувачень, я принаймні можу продати всю цю огидну історію газетам. — Ґабрієль нахилився вперед і увіп’явся поглядом у Мітча. — З вашим прізвищем у заголовку, інспекторе.
Мітчелл подивився йому просто у вічі, а тоді відійшов від стола і вийшов із кімнати.
Чендлер знову чекав його за дверима.
— Ти можеш повірити в це лайно? — рикнув інспектор. — Він виставляє нас ідіотами.
«Виставляє тебе ідіотом», — подумав Чендлер, але сказав лише:
— Нам доведеться покликати юристів.
Мітч похитав головою.
— Я спробую ще раз. Переконаю його.
— Ви випробовуєте долю.
Мітчелл лише пробурмотів щось у відповідь, а Нік гукнув із іншого боку кімнати:
— Нуль-нуль-один, сержанте!
Нуль-нуль-один — дзвінок із дому. Чендлер кинувся до телефона, щоб сказати мамі, що займеться цим пізніше, що б це не було. Коли він притиснув слухавку до вуха, мама теревенила, немов її не займало, чи слухає її хтось, чи ні.
— …він наполягає, що спробує пофарбувати будинок власноруч. — Чендлер похапцем увірвав її: