Чендлера загнали в кут. Він не міг пригадати, яким був його найбільший гріх. Напевно, щось повсякденне, що здається дуже важливим, коли тобі одинадцять. Якби його запитали, в чому він хоче покаятися зараз, він точно знав, що б це було. Попросив би пробачення за всіх, кого підвів протягом цих років. Тері… Сару… Джаспера… Мартіна.
Чендлер легенько поцілував доньку в чоло. Вона сказала йому, щоб ішов і дав їй поспати.
Повернувшись до вітальні, чоловік побачив, що його батьки поринули в якусь телевізійну гру, нову материну примху — блимання вогників, надміру захоплені учасники. Усі були вдома, і все було нормально. Аж поки хтось не постукав у двері.
— Я відчиню, — сказав Чендлер, перш ніж мамі вдалося виборсатися з обіймів дивана. Він радів, що встиг.
Відчинивши двері, сержант побачив обтіпаного Мітча, що тіснився на сходах. Сьогоднішній костюм криво висів на плечах, як похилені терези Феміди; чоловік прихилився до підпорок ґанку, зім’явши сорочку.
— Що ти тут робиш, Мітче?
— Так, Мітче, — озвався Ендрюс, підіймаючи вгору напівпорожню пляшку з якоюсь коричневою рідиною, напевно, бурбоном. Широке денце і товсте скло підказували, що це дорогá пляшка. — Сьогодні ввечері я більше не «інспектор», еге ж?
— Чого тобі треба? — поцікавився Чендлер.
— Випити. Перемир’я.
Мітчів голос був гучний. Він був майже п’яний, і приховати це ледве вдавалося.
— Перемир’я? — Те, що мало нагадувати про старі часи — вони з Мітчем зависають на ґанку, — здавалося чимось лиховісним. Зіпсовані спогади.
— Гадаю, ми не з того почали.
Чендлер зітхнув.
— Послухай, Мітче, я ціную це, але вже пізно, і я намагаюся провести час зі своїми дітьми. А п’яний ти на моєму ґанку — останнє, що мені потрібно.
— Я не п’яний, — заперечив Мітчелл, підвищуючи голос.
Чендлер зачинив двері позаду себе.
— Слухай, ти мусиш іти. Ми… Я мушу до завтра владнати все. У дітей школа, у Сари за кілька дні перше причастя. Я мушу підготуватися до того, що моя колишня дружина спробує вкрасти моїх дітей. — Не надто вигадливий удар, але сказати це було приємно.
Мітч сплеснув руками в повітрі.
— Ох, ну ж бо. Тут немає нічого особистого.
— Нічого особистого? — засичав Чендлер, озираючись через плече на той випадок, якщо там підкрадалася його мама. — Як… коли… ви двоє вирішили втягнути дітей — моїх дітей… у це?
Мітч помотав головою, верхня частина його тулуба за секунду приєдналася до цього руху в довгому п’яному похитуванні.
— У неї ця ідея виникла задовго до того, як ми зійшлися.
— Просто йди, Мітче. Ти п’яний.
Мітчелл вдарив у відповідь:
— Знаєш чому? Тому що тут більше немає чим зайнятися. Ці діти робитимуть те саме — вони не матимуть чим зайнятися і стануть такими ж лохами, як ти.
Чендлер подивився на свого колишнього напарника.
— Називай мене, як хочеш. Принаймні я не женусь за публічністю, наче якась медіахвойда.
— Господи, Чендлере, приєднайся до цього століття. Публічність усюди. Піар тепер король. Квоти, прес-релізи. Плани зборів і видатки на сантиметри колонок. Я мушу боротися за бюджет і отримувати його, все мусить або добре вдаватися, або перетворюватися на повне лайно. Мені більше подобається перший варіант. — Він примружив очі, вчепившись у підпірки, щоб не впасти. — Ти заздриш?
— Заздрю?
— Ага, тому, що я з Тері. Може, ти не забув про неї. Вибір тут, звичайно, так собі, але напевно є хтось достатньо в розпачі.
Мітч рохнув від свого жарту, але з Чендлера було досить і він ступив крок від дверей, щоб подивитися йому в очі.
— Забирайся, Мітче, поки…
— Поки що? — поцікавився той, відштовхнувшись від колони і виявивши, що світ трохи хиткіший без опори.
— Поки не сталося нічого такого, про що ми обидва пошкодуємо, — відповів Чендлер.
Вирішивши, що з нього досить, Мітч зійшов із ґанку до сухого, випаленого садка.
— Я шкодую, що повернувся, щоб займатися цим лайном, — сказав він, — але я ним займатимусь. — Похапцем розвернувшись, він пошкутильгав уздовж газону й зник у темряві.
Ще один небезпечний персонаж розгулював містом.
33
2002
Через вісімнадцять днів пошуки зупинили; покласти їм край змусило погіршення прогнозу погоди на наступні кілька тижнів — датчик температури сягнув позначок від сорока п’яти до майже п’ятдесяти градусів. Така погода робила перебування у дичавині з обмеженим запасом свіжої води небезпечним. Тому Білл і керівники Перта забрали у Чендлера право вирішувати.
Коли Сильвія почула ці новини, її плечі опустилися — мова тіла підказувала, що померла остання надія. Однак Артурова рішучість нікуди не поділася. Звернувшись до учасників поспіхом зібраної прес-конференції, чоловік оголосив про свої наміри продовжувати пошуки й повідомив журналістам, що поліція, може, й покинула Мартіна напризволяще, але вони з Богом цього не зробили, тож він повертається в дичавину, цього разу з власним планом наступу.
Таке одкровення стурбувало всіх причетних, але ні поліція, ні будь-хто інший не могли нічого вдіяти, щоб зупинити Артура, адже йшлося про його власну волю й громадські землі. Саме тому Білл відтягнув Чендлера з Мітчем убік і попросив залишитися з чоловіком, переконатися, що більше нічого не піде шкереберть, і спробувати переконати його зупинитися. Не дати цілій родині стрибнути в шахту заради порятунку Мартіна й загинути там самим.
Але Артур був не зовсім самотній у своїх пошуках: сто п’ятдесят доларів винагороди переконали декого з «добровольців», що ще залишалися поруч, продовжити пошуки. Тих, хто був у формі, мав змогу й сміливість продовжувати. Це привело до Артура дивакуватих і химерних людей: дехто шукав пригод, дехто полював за грошима, але всі однозначно були трохи схиблені. Тому обтяжливе завдання наглядати за бандою найманців із нестабільною психікою та родиною, що от-от вибухне, серед сорокаградусної спеки поклали на двох новобранців — Чендлера й Мітча.
Зіщулившись у затінку евкаліптів, Мітч інструктував групу. Усього їх залишилося дев’ятеро — п’ятьом за їхню роботу платили, а якщо рахувати його та Чендлера, то сімом. Семеро найманців, літній чоловік і дитина шукали одного загубленого хлопця. Мітч віддавав накази триматися щільно і попереджав, що може викликати гелікоптер і силоміць відправити всіх назад, якщо вони його не слухатимуться.
Найдосвідченіші бушмени, що вважали себе розумнішими за якихось зелених копів, негайно проігнорували Мітчеллові погрози. Це була їхня земля і вони поведуть Артура до сина власними методами, якими б хаотичними та туманними б вони не здавалися. Чендлер приватно попросив їх утриматися від таких надміру оптимістичних діалогів, але тут зрозумів, що не має ні над ким справжньої влади. Тут у горах ніщо не цінувалося більше за вміння виживати, у цих хащах верховенство закону перетворювалося на небажану перешкоду. Вони мали форму, але не вплив. Вони були тілоохоронцями з блискучими значками, няньчилися з родиною зниклого та рештою і відклали власні пошуки, щоб пильнувати за своїми підопічними.
Пошукова група негайно розсипалася по місцевості, як обтріпані нитки, що стирчать з одного клаптика тканини; їхні дослідження керувалися радше інстинктом, ніж якимось планом; у цю стратегією вселяв надію їхній духовний лідер, Артур. Літній чоловік вірив, що знайти його старшого сина можна не завдяки порядку, якого вони дотримувалися минулі вісімнадцять днів, а завдяки певній формі хаосу. Однак цей хаос означав, що загальний прогрес сповільнився: замість десяти кілометрів на день вони ледве долали половину; напрямок пошуків визначався навмання; йшли вони під керівництвом одного копа, що не хотів там бути, і другого, якого мало цікавив емоційний добробут групи, але приваблювала можливість зробити собі ім’я.