Саме тому Чендлер виявив, що хапається за будь-яку нагоду відволікти літнього чоловіка. Сьогодні їхньою темою були вправи, Артур стверджував, що ніколи в житті так багато не ходив, і шкодував, що не зберіг такої-сякої форми, щоб швидше прочісувати місцевість.
— Головне не швидко прочісувати місцевість, а робити це ретельно, — заспокоїв його Чендлер, ідучи поруч, за крок від тіні чоловіка, який своєю чергою тримався за крок від синової тіні. — Ви казали, що він любив бути на природі.
— Любив… любить. Я цього ніколи не розумів. Можливо, я не можу цього оцінити. Яке тут усе велетенське. Як почуваєшся, коли живеш тут.
— Це було б не дуже приємно, — запевнив його хлопець. — Єдині сусіди — тисяча змій і мільйон павуків.
Почувши це, хлопчик обернувся з широко розплющеними від захвату очима.
— Справді? Кру-у-у-уто, — сказав він, протягнувши «у» добрих п’ять секунд, перш ніж батько нагадав йому дивитися під ноги.
Артур потягнувся, щоб повернути малого на стежку. Він уже ділився з Чендлером своїм занепокоєнням, що його меншому синові не слід робити цього, а надто в такому віці… та й у жодному віці. Він з народження рівнявся на Мартіна і тепер щодуху намагався збагнути, що змусило його брата піти сюди самотою. І залишитися тут. І відмовлятися бути знайденим. Артур зізнався Чендлерові, що він не мав що розповісти малому. Що він міг сказати йому, крім брехні або безкомпромісної правди? Хлопцеві було соромно, що він теж нічого не може запропонувати літньому чоловікові, нічого, крім здушених слів і жахливого, сповненого провини полегшення, що це сталося не з його сім’єю.
39
Розділивши місто на зони, Мітч відправив кілька груп на полювання за Ґабрієлем; не тому, що сподівався знайти його, а бажаючи заповнити вулиці заспокійливою присутністю поліції.
Наказано було зупинитися й ретельно все обшукати — «Можете його загнати, щоб заарештувати», як висловився Мітчелл. Людей поділили на пари: Лука з Йоганом, Таня з Джимом. Ніка вкотре залишили стирчати за стійкою разом із кістяком інспекторової команди, Ропером, Фло, Маккензі та Саном.
Знову втративши напарника і не виконавши обіцянки вже скоро залучити молодого констебля до дій, Чендлер вийшов із відділка. На обличчі у хлопця було написано, як він розчарувався, тож незабаром усе ж доведеться дотримати слова.
Першу зупинку Чендлер зробив, щоб перевірити, як там батьки. Коли він розмашисто крокував випаленим, але охайним садком, завібрував телефон. Повідомлення від Тері, в якому вона сповіщала, що вже вирушає до них попри всі його перестороги. Чоловік натиснув на кнопку, щоб передзвонити колишній дружині, сам не розуміючи, що робить. Вона одразу відповіла.
— Тері ти не можеш сюди приїхати, — сказав сержант, хай навіть знав, що вона не слухатиме. Вона ніколи не слухала.
— Ти мене не контролюєш.
— Тебе ніхто ніколи не контролював. Я лише прошу…
— Я вже в дорозі.
— Поліція штату тебе не пустить.
— Ти допоможеш мені проїхати.
— Я не хочу, щоб ти проїжджала. Щиро кажучи, я накажу їм затримати тебе.
— Я прорвуся.
— Поговори з Мітчем. Він скаже тобі те саме.
— Можливо, — погодилася жінка, проте крізь слова просвічувалася впертість, — ти забуваєш, що я знаю, як туди потрапити. Об’їду манівцями. Ви не зможете всюди понатикати застав.
— Тері…
Вона коротко зухвало фиркнула. Здаючись, Чендлер продовжив:
— Бережи себе. І пильнуй. — Вона вже поклала слухавку.
Зживаючись із думкою, що на місце подій ось-ось увірветься Тері, сержант зайшов до будинку. Ніхто не спав, навіть діти.
— З ким ти сперечався? — поцікавилася Сара, прикипівши поглядом до підлоги в якомусь напівступорі, вона не спала і не раділа цьому. Джаспер не міг говорити — невпинне позіхання попереджувало всі спроби комунікувати за допомогою слів.
— Ні з ким. Нічого важливого, — кинув Чендлер.
— А звучало важливо, — втрутився батько, залишаючись на своєму посту біля вікна; дробовик він запхав за сидіння, заховавши його від дитячих поглядів.
Чоловік переконав себе, що має вагому причину не звітувати їм. Він вже й порахувати не міг, скільки разів протягом цих років Тері обіцяла приїхати й не з’являлася, або ще гірше — падала як сніг на голову, схарапудивши всіх і кожного. П’ять років тому, на п’ятий день народження Сари, вона влаштувала один зі своїх неочікуваних візитів. Діти збудилися, подумавши, що мама повертається жити додому. Коли Чендлер пояснив, що їй слід було якось його попередити, Тері заперечила, що може робити все, що їй заманеться: «Це й мої діти теж». Однак тоді він знав, що насправді вона їх не потребує. Принаймні не двадцять чотири години на добу. Тож вечірка продовжилася, дорослі гості з Чендлерового боку здебільшого поводилися з жінкою холодно, і незабаром вона повідомила, що їй уже час, залишивши колишнього чоловіка втішати дитячі голосіння.
Ніч була вже пізня, і малим наказали повертатися до ліжок. Джаспер заснув, щойно тато загорнув його в ковдру, але Сара захотіла ще раз поговорити про своє прийдешнє перше причастя. Чендлер залюбки погодився, щоб заспокоїти доньчині страхи, а заразом і самому відволіктися від справи.
Він сидів на ліжку, а вона гортала вибрані священиком історії, з якими мали познайомитися діти. Каїн і Авель; торговці в храмі; блудний син. Звичні казочки для першого причастя.
— Я хочу очиститися від своїх гріхів, — раптом бовкнула дівчинка.
— Ясочко, у тебе немає ніяких гріхів.
— Є, — діловим тоном повідомила Сара. — Почнімо з того, що за обідом я цуплю Джасперову їжу або краду з таці печиво, коли бабуся його готує. А ще іноді я гніваюся, що тебе немає поруч, і лаюся.
— Серйозно?
Нахиливши голову набік так, наче розмовляє з недоумком, дівчинка сказала:
— Я знаю лайливі слова, татку.
Чендлер похитав головою. Він припускав, що вона знає лайливі слова.
— Ні, я не про це. Ти гніваєшся, що мене немає поруч?
Сара кивнула.
— Але я гніваюся й через те, що мами немає поруч, — зізналася вона, відкидаючи з обличчя чорну, як смола, завісу волосся.
Чоловік кивнув і спробував вичавити з себе наступне запитання. Воно застрягло у горлі. Він мусив його поставити, хай навіть не був упевнений, що хоче почути відповідь.
— Тепер, коли ти подумала про це, ти хотіла б жити з мамою?
— У Порт-Гедленді?
— Гадаю, що так. — Від альтернативи, про яку він раніше навіть не думав, шкіра вкрилася сиротами. Мітч і Тері залишаться жити у Вілбруку, і йому доведеться щодня бачити, як вони вдають із себе батьків його дітей. Від цієї думки скрутило шлунок.
— А ти теж поїдеш? — поцікавилася донька.
— Ні, без мене.
— Може, якщо мені вдасться позбутися всіх своїх гріхів і я молитимусь, ти зможеш жити разом із нами…
Чендлер слабко посміхнувся дівчинці.
— У тому, що ми з вашою мамою більше не разом, не винна ні ти, ні Джаспер. До того ж, щоб знову нас звести, замало кілька разів прочитати «Радуйся, Маріє».
— Я молитимусь за це.
— Так і зроби, — погодився Чендлер, цілуючи доньку в чоло.
Востаннє перевіривши, що тато таки не запхав до рушниці жменьку набоїв, Чендлер пішов. Навіть тепер, серед ночі, від розпеченого за день гудрону піднімалися залишки впертого тепла, тож перебування на вулиці, та ще й без прикриття, робилося ще липкішим та неприємнішим.
Чендлер просувався стихлими вуличками, не зустрічаючи нікого, крім Мітчевих офіцерів у їхніх автівках без розпізнавальних знаків. Вікна у будинках світилися, але за шибками нікого не було видно. Здавалося, наче всі мешканці містечка випарувалися.