Вилізши з машини, чоловік витягнув руки, намагаючись відігнати нервове передчуття. До нього з темряви приєдналися ще двоє колег, убраних у чорне. Їхні костюми мусили б вселяти довіру, але тут, серед багнюки й іржавих клунь, мали підозрілий вигляд.
— Тримайтеся поближче до мене, — прошепотів Чендлер. — І залиште зброю за ременями. Тут є діти.
Вони пошкандибали до ферми, пам’ятаючи про ями й невидимі в мороці паркани; Чендлер мало не гупнувся кілька разів на землю, перш ніж офіцерам удалося дістатися до курника, де їх привітало приглушене квоктання розбуджених курей.
Чендлер пробурмотів своїм колегам інструкції:
— Ви двоє обходите з боків. Перевірте вікна, але не притискайтеся обличчями до шибок, щоб не налякати дітей. Якщо щось здасться незвичним, зустрінемося тут. Гаразд? — Вираз обличчя Сана був незворушний, як і завжди; Маккензі своєю чергою кивком означив згоду, а тоді чоловіки рушили вперед, розділившись біля цистерни з пальним, і зникли з поля зору.
Коли вони пішли, Чендлер зосередився на кухонному вікні. Наблизившись до нього, він помітив у достатньо яскравому світлі з вітальні, що кухня порожня й на ній панує нормальний гармидер — посуд у мийці, на столі крихти. Нічого надзвичайного.
Ковзнувши вздовж стіни благенької дерев’яної будівлі, Чендлер посунувся до вікна вітальні. Якусь мить він не наважувався подивитися всередину, але, опанувавши себе, зазирнув до кімнати, сподіваючись, що родина спокійнісінько сидітиме перед телевізором. Він не розчарувався. Браян Іст був там, розкинувся у кріслі і змагався за місце для ніг на кушетці зі своєю дружиною та двома старшими дітьми; босі ступні штовхалися з босими ступнями, а телевізор заливав їх усіх дурманним синім мерехтінням. Чендлер від полегшення важко видихнув. З Істами все було гаразд. Те, що він знайшов їх живими й неушкодженими, вплело чергову стрічку в його теорію про гонитву за власним хвостом, що її спланував Ґабрієль. Чендлер вирішив не турбувати Істів.
Раптом Діана Іст озирнулася на свого чоловіка, який різко випростався на кріслі, перекинувши на килим бляшанку з пивом. Вони щось почули. Чендлер знав, що саме. Він обігнув будинок саме в ту мить, коли Браян збирався щодуху зацідити таємничій фігурі в чорному, що неясно вимальовувалася на ґанку.
— Браяне, Браяне, це я! — закричав Чендлер.
Чоловік опустив кулак і примружився, намагаючись роздивитися щось у темряві.
— Хт’ ц’ «я»? — проревів він, ковтаючи звуки.
— Сержант Дженкінс, — пояснив Чендлер, тримаючись там, де до нього не міг дотягнутися жоден із кулаків колишнього боксера-любителя. Наблизившись, він побачив, що Сан і Маккензі націлили на Браяна свої пістолети.
— Якого хріна ти тут робиш? — поцікавився Іст.
Попри те що Чендлер був на межі, він відчув слабке полегшення. З вуст Браяна Іста така реакція була ввічлива, мало не стримана. Сержант махнув Мітчевим офіцерам рукою, щоб вони опустили зброю. Жоден із них не відреагував.
— Заберіть їх, — наполіг Чендлер і почекав, поки обидва неохоче запхають зброю до кобури.
Тепер уже Браянова дружина, Діана, висунула голову з дверей, закриваючи собою цілий виводок із чотирьох дітлахів.
— Хто це? — запитала вона.
— Повертайтеся всередину, — наказав Браян. Його родина не поворухнулася. Чоловік знову обернувся до Чендлера, кошлаті брови злетіли вгору, без слів запитуючи, що той тут загубив.
— Ми лише перевіряємо дещо, — відповів зведеним Браяновим бровам Дженкінс.
— Перевіряєте що?
— Шукаємо декого, хто, на нашу думку, міг бути тут.
— І? — поцікавився Браян, вглядаючись у навколишню темряву.
— Нічого. Можете повертатися всередину й насолоджуватися вечором.
Чоловікове обличчя насупилося, натякаючи, що він незадоволений. Очі примружилися, наче Браян підозрював, що полісмени щось задумали.
— Не шастайте тут, копирсаючись у моїх речах, — попередив він.
— А що ми там знайдемо? — нарешті озвався Сан; його голос був м’який і пролунав несподівано.
— Нічого, — різко кинув Браян.
— Ми не збираємось ні в чому копирсатися, — заспокоїв Чендлер. Вони дізналися, що Ґабрієля в будинку немає, тож місць для копирсання залишилося не так вже й багато.
— Браяне, йди всередину, — наказала Діана.
Але тепер чоловікові й самому стало цікаво.
— Хто ці двоє? — запитав він, киваючи головою на Сана і Маккензі.
— Вони допомагають нам, — озвався Чендлер, не вдаючись у подробиці.
— Гаразд, їм пощастило, що я не позаганяв їхні макітри досередини, — проревів Браян, задкуючи до дверей.
Чендлер подивився, як він зникає всередині, а тоді повернувся до Мітчевих офіцерів.
— Я попереджав вас не витягати зброю.
— Він замахнувся, щоб ударити, — озвався Сан, не зважаючи на докір.
— Ви тинялися його подвір’ям серед ночі. Вам пощастило, що він не має рушниці.
— Якщо так, йому теж пощастило, — крижаним тоном відповів Сан.
На фермі Мінсі все було значно простіше — чоловік власною персоною привітав їх на ґанку, насолоджуючись опівнічною самокруткою. Він запросив офіцерів випити всередині пива попри те, що сам не пив жодної краплі після того, як його покинула перша дружина. Мінсі доброзичливо відповів на всі Чендлерові запитання. Тієї ночі він не бачив нічого незвичного, крім того, що його молодший син Вейн спробував вилізти з кухонного вікна, тому що заклався, що зробить це. Тут не проїжджало жодної машини, жодного велосипеда — власне кажучи, поки не з’явилися Чендлер із компанією, не було взагалі ніякого руху.
Зателефонувавши до відділка, сержант вислухав від Ніка новини про пошуки інших. Усюди результати були однакові — на фермах, у барах, у церковній залі та в самій церкві все було тихо. Ґабрієля ніде не було.
Усі групи знову зібралися у відділку.
Мітч нервово тупотів підлогою.
— Я хочу, щоб перевірили всі інші ферми на той випадок, якщо когось взяли в заручники або хтось пустив Ґабрієля переночувати.
— Ми це робитимемо в найкращому випадку аж до ранку, — попередив Чендлер.
— Я знаю.
— Як ви хочете, щоб ми це зробили, інспекторе? — поцікавився Лука. Чендлера дратувало те, що в його голосі відчувалося неабияке бажання вгодити. Мітч за кілька днів загнуздав дикого коника.
— Як і все інше, — кинув Ендрюс, — почніть спочатку.
Почніть спочатку. Ось воно знову. Чергове нагадування про записку в хижці. «Вони були згадані на початку».
Коли Мітч взявся виголошувати мотиваційну балаканину про подвоєння зусиль, Чендлер знову подумав про те, що Ґабрієль сказав телефоном: оголосив, що вб’є дев’яносто людей. Це було приголомшливе вихваляння, напевно, воно мало на меті змусити їх запанікувати, покинути відділок і залишити Гіта беззахисним; однак витримка в його голосі переконала Чендлера, що вбивця знає, як це зробити, і має чіткий план. Проте вбивство тридцяти п’яти людей не може бути точною наукою, тож, можливо, називаючи число дев’яносто, він мав на увазі тільки його. Він збирався вбити номер дев’яносто, а не загалом дев’яносто людей.
— Ґабрієль сказав, що збирається вбити дев’яносто. — Чендлер промовив це вголос, перервавши Мітча, якого вже несло на всіх парах.
— Нам це відомо, сержанте. Ми намагаємось цьому запобігти, — нагадав Мітч, більше роздратовано, ніж розлючено.
— Ні. Він сказав, що збирається вбити дев’яносто. Як номер. Гіт пригадував у своїх свідченнях, що вбивця казав, що він стане номером п’ятдесят п’ять. Ми дивилися на це так, наче Гіт мав бути п’ятдесят п’ятою жертвою. А що, як він був номером п’ятдесят п’ять?
Мітч не приховував свого безпомічного гніву:
— Ви про що?
— Ну, якщо він убив п’ятдесят чотири людини, чому є лише шість могил, а в переліку нам удалося розібрати лише вісім імен? А що як він полює за іменем? Адже Гітове ім’я теж було в списку.
— Якому списку? — нетерпляче перепитав інспектор. — Тому, з хатини?
— Так, — відповів Чендлер, — або в якомусь списку деінде.