«Ви сім’янин, полісмен, а не якийсь розрадник згорьованих, чи не так?»
А ще він знав, що Мітч колись був Чендлеровим напарником. Звідки? Може, підслухав щось у відділку? Чи це було так очевидно? А може, він просто знав? Він не міг бути кимось із тих, кого вони колись заарештовували. Чендлер знав це з дати його народження у записах із сиротинця. Коли вони з Мітчем працювали разом, Ґабрієль ще був занадто молодий, щоб опинитися серед їхніх кадрів. Можливо, Ґабрієль збрехав про свій вік, щоб краще пасувати до Гіта… щоб допомогти своїй історії відповідати Гітовій. Був ще шанс, що Мітч образив Джонсона у Перті, але для чого тоді знову витягати цю історію на світ Божий тут і вплутувати в неї Чендлера з його родиною, якщо Ґабрієль ставився недоброзичливо тільки до інспектора?
Потягнувшись до вікна, що виходило на вулицю, чоловік зазирнув усередину. Світло горіло, але батька на варті не було. У кімнаті взагалі було порожньо, телевізор вимкнений, за піаніно в кутку ніхто не сидів. Усе мало звичний вигляд. Чендлер знову відчув надію, що Ґабрієля взагалі тут не було, а телефонний дзвінок і все це виявиться хворим жартом хворого виродка, якому по приколу було водити їх — а надто його — за носа. Однак надія була почуттям, яке легко згасає, і коли Чендлер відчинив вхідні двері та прослизнув у будинок, ціле його єство переповнив страх.
У вітальні справді було порожньо, його важкі кроки відлунювали від дерев’яної підлоги. Серце набрякало від розпачливої потреби побачити дітей, побачити їх живими, але чоловік стримав бажання погукати їх і повідомити Ґабрієлю, що він уже тут.
Витягнувши пістолета, Чендлер підкрався до краю кухні. В уяві почали виникати думки про найгірше, закривавлені картини агонії, нелюдського жаху. Однак він ніде не бачив слідів боротьби, плям чи бризок крові, не чув жахливих стогонів смертельно поранених людей. У голові з’явилась інша думка: а раптом там нікого не було? Чи можна це вважати добрим знаком?
Глибоко вдихнувши, Чендлер завернув за ріг. Дуло пістолета націлилося на постать на підлозі, прив’язану до ручок кухонних шафок. Постать щодуху намагалась вирватися. Це була Тері із зав’язаним ротом; її ноги ковзали слизькими кахлями й не могли знайти опори. Очі повнилися жахом, і Чендлер спробував прочитати, чи не було в них попередження про небезпеку. Жінка несамовито скошувала погляд праворуч. Сержант подивився туди, куди вказували очі Тері. У протилежному кутку кухні на підлозі лежало ще двоє людей — його батьки були прив’язані одне до одного, у тата з голови текла кров. Чендлер кинувся до них.
— З вами все гаразд? — запитав він обох.
Мама кивнула. Батько застогнав від болю.
Швидко озирнувшись через плече, чоловік запитав:
— Він досі тут?
Мама похитала головою. Чендлер розв’язав їх. Жінка самостійно витягнула з рота кляп.
— Він забрав їх, — сказала вона, задихаючись.
Те, що він був готовий до цих слів, не пом’якшило удару. Кінцівки раптом здалися заціпенілими, наче вся кров відлила від них.
— Обох? Куди?
— Я не знаю, — схлипнула мама.
— Як давно?
— Півгодини тому. Він забрав із собою ще й мій телефон. Твій батько намагався зупинити їх…
Чендлер висмикнув кляп із татового рота.
— Вибач, сину, — сказав він, очі примружилися від болю.
— Він зробив боляче…
Чендлер не міг закінчити речення.
— Ні, просто забрав їх із собою. Попередив нас — попередив тебе — нічого не казати поліції.
Позаду пролунало збентежене бурмотіння.
Чендлер повернувся до Тері й розв’язав її. На жінчиному обличчі віддзеркалювалися його власні емоції: та сама бездонна прірва занепокоєння. Чоловік чекав, що зараз на нього поллються образи, але Тері натомість простягнула до нього руки й міцно обійняла; вперше за довгі роки вони були близькі — їх поєднав страх.
Сержант відвіз родину до будинку найближчих друзів за кілька вулиць від їхнього власного; батько неохоче залишив удома свою рушницю, щоб не викликати підозр, а маму й Тері довелося вмовити не тинятися вулицями в пошуках Сари та Джаспера. Цього разу, коли Чендлер мчав до відділку, репортери позадкували.
Він очікував, що всередині відділок гудітиме, але там було майже порожньо. Прикутий до стійки Нік проігнорував телефонний дзвінок, і його обличчя засяяло:
— Сержанте!
Чендлер коротко кивнув і притиснув палець до губ.
— Де всі?
Нік клацнув мишкою.
— У Піта Штенцла. Том Девре зателефонував і повідомив, що в повітці Старого Піта горить світло й звідти чуються крики. Схоже, він ховає там щось.
— Напевно, так і є, — погодився Чендлер, — але це не Ґабрієль.
Нік мав спантеличений вигляд.
— Звідки вам про це відомо?
Чендлер трохи помовчав. Не було необхідності повідомляти все, що він знав.
— Просто здогадка. Піт, напевно, поставив там кілька крадених автівок. А на крики може скидатися звук шліфувального верстата.
Нік охоче закивав.
— Він питав, куди ви поділися.
— Мітч?
— Ага.
— І що ти йому сказав?
— Що ви перевіряєте, як там ваша родина.
Чендлер постукав по стійці, підтверджуючи, що ця відповідь була правильною.
— Він збирався відправити туди машину, щоб перевірити, як там ви з Сарою, якщо ви не повернетеся, — продовжував хлопець.
Повітря застрягло Чендлерові у грудях. Йому не потрібно було, щоб офіцери там тинялися й дивувалися, чому будинок порожній.
— З ними все гаразд. Не варто заважати дітям. Вони сплять.
Сержант сподівався, що Нік купився на його брехню. Він змінив тему:
— Хто наглядає за ув’язненим?
— Он вони, — озвався Нік, указуючи на Ропера і Фло, які нещадно гупали по своїх клавіатурах.
З двома можна впоратися, подумав Чендлер.
— А з ув’язненим усе гаразд? — поцікавився він трохи голосніше, щоб його почули.
Ропер відповів, не відводячи погляду від екрана.
— Жаліється, як завжди.
— Він вважає, що його мають охороняти більше офіцерів, — додала Фло, зосередившись на своєму екрані.
— Називає себе ВІПом, — утрутився Нік. — Каже, що ми мусимо захистити його будь-якою ціною.
— Саме тому нам доведеться перемістити його, — сказав Чендлер.
Фло відірвала погляд від екрана, на її чолі з’явилися підозріливі темні зморшки.
— Нам нічого не повідомляли про цей наказ, сержанте, — сказала вона. Ані її вираз обличчя, ані тон не приховували недовіри.
— Це наказ вашого боса, — озвався Чендлер, пильно дивлячись на обох і намагаючись випромінювати владність.
— Перемістити його куди? — поцікавився Ропер, підводячись з-за столу. Його зріст досі справляв враження, однак чоловік дещо зіщулювався, ніби ще не повністю відійшов від Ґабрієлевого нападу. Якщо доведеться битися навкулачки, Чендлер матиме шанс, принаймні п’ятдесят на п’ятдесят.
— А хіба тут він не в безпеці, сержанте? — запитав Нік. З його голосу аж сочилася стурбованість. Якщо хтось і помітить, що Чендлер поводиться ненормально, це буде його молодий констебль.
— Ми гадаємо, що Ґабрієлева мета більше не Гіт, — пояснив Чендлер, підходячи до стінної шафки, щоб дістати ключі від камери, — але нам не подобається, що зловмисник знає, де перебуває Барвелл. Він може змінити свої наміри. Гітове ім’я залишається у списку.
Фло повільно кивнула.
— Я лише мушу зателефонувати інспекторові, щоб він підтвердив це.
Чендлер трохи помовчав, шукаючи відмовку, щоб запобігти цьому.
Нічого не спадало на думку.
— Вперед, — підбадьорив він жінку. Сержант не міг нічого зробити, тільки сподіватися, що на фермі Штенцла у Мітча не буде радіозв’язку.
Поводячись, як йому здавалося, з нищівною впевненістю, Чендлер діяв за планом. Прихопивши з шафки ключі, він розмашистим кроком рушив до камер. Баланс сил ще був на його боці. Це досі був його відділок. Принаймні поки він не зробив того, що збирався зробити.