— Довіряю вам? Ви викрали мене!
Проігнорувавши Гітів вибух, Чендлер повів далі:
— Ось, що відбуватиметься: я приведу вас туди і попрошу здійснити обмін одночасно. Обміняти вас на моїх дітей. Коли ви зустрінетеся на середині шляху, Нік вистрілить.
Промовлений вголос план здавався необачним і надзвичайно ризикованим, кожне слово відгонило чимось гнилим і хворим, отруюючи чоловікові нутрощі.
— А він влучить? — поцікавився Гіт, закономірно шукаючи соломинку надії, за яку можна буде вчепитися.
— Він пройшов навчання на стрільбищах і на симуляторі.
— На симуляторі? Ви хочете сказати, що він стріляв у якісь грьобані силуети з картону? Дайте мені пушку, — взявся канючити Гіт. — Я принаймні постріляв кількох кенгуру. І з відстані теж умію влучати. Я можу підійти ближче і вбити його.
— Або застрелити мене, — додав Чендлер.
— Ви мусите мені довіряти, — глумливо відгукнувся Барвелл.
Чендлер пильно дивився на нього. Попри те що шляхетності в ньому було не так вже й багато, це була жива людина. І він був невинний. Чендлер не міг змусити його ставити на кон своє життя.
Сержант виліз із машини.
— Куди ви йдете? — заверещав Гіт, але його зойки заглушило броньоване скло.
Чендлер знову нахилився до машини.
— На зустріч.
— Без мене?
— Без вас.
— І ви просто залишите мене тут? А що, як він уб’є вас, а потім прийде по мене?
— Якщо він вб’є мене, Нік його застрелить.
Сказавши це, Чендлер відійшов від патрульної машини і піднявся стежкою до паркувального майданчика. Сподівався, що чинить правильно. Сподівався, що дав Нікові достатньо часу, щоб дістатися до місця. І що малий вміє стріляти.
Від кожного важкого кроку гравій під ногами совався. Чендлер почувався так, наче йшов у нікуди, наче знову прочісував ліс, шукаючи Ґабрієлевого брата.
49
2002
Коли Мітч пішов, Чендлер приєднався до батька та сина під розлогим деревом. Батькові турботи тепер віддзеркалювалися на хлопчиковому обличчі, передчасно зробивши його дорослим.
— Можливо, він має рацію, — озвався Артур, видихаючи слова, що мовби падали на суху землю. Чоловік подивився на свого сина, а потім на Чендлера.
— Він має рацію, лише якщо ви відчуваєте, що він має рацію, — відповів молодий полісмен.
— Я не можу судити, як я почуваюся, — зізнався Артур. — Не знаю, як я почуваюся. І не знаю, чи колись знатиму це.
Літній чоловік очікував, що Чендлер вирішить піти. Але попри те, що хлопець не знав, звідки вони взялися, з нього раптом так і посипалися слова. І щойно вони з’явилися, зупинити їх стало неможливо.
— Артуре, припиняйте все. Мартін загубився, і нікому не потрібно, щоб ви з Дейві теж загубилися. Він би цього не хотів. — Зупинившись, щоб набрати в груди розпеченого сухого повітря, хлопець повів далі: — Ніщо в цій дичавині, а може, навіть у цілому світі не можна розгадати раз і назавжди. Постійно залишатиметься таємничий елемент, але від вас — від нас — залежить, чи житиме Мартін у наших серцях. Тепер він уже частина землі, частина цього лісу. І так буде завжди.
Чендлер подивився на Тейлорів. Звіривши їм свої думки, він відчув полегшення. Це було більше, ніж можна було сказати батькові та синові. Артурова голова опустилася між коліна, однак Дейві не відводив погляду від офіцера; на його обличчі проступив переляк, наче хлопчик намагався примиритися з тим, що казав йому владний голос. Із гнучкою дитячою легкістю малий враз підвівся і пошкандибав геть. Чендлер пошукав слів, щоб зупинити Дейві, але не знайшов.
Тишу між ними заповнив Артурів голос.
— Я не хочу, щоб дух Мартіна блукав у цій дичавині.
— У вас є дружина і Дейві, про яких потрібно попіклуватися. Ви вже зробили все можливе, — нагадав Чендлер. Літній чоловік почав схлипувати, реальність раптом відкрилася йому в усій своїй нудотній красі. Та Чендлер не міг гаяти часу на Артурове горе. Він мусив поміркувати про те, що слід робити далі. Щонайперше зателефонувати на базу, щоб там підняли в повітря вертоліт і відправили по них. Потім зробити заяви для преси з підтвердженням завершення пошуків і подякувати всім, хто взяв у них участь.
Ця думка була надто твереза і важка. А що потім? Сторінка вчасно перегорнеться, зміст останнього розділу поступово забудеться.
Чендлер підвів погляд. Дейві пішов. Молодший брат зник так само, як старший.
— Дейві? — крикнув Чендлер у бік латки в хащах, де востаннє бачив хлопчика.
Допомагаючи Артурові підвестися, хлопець готувався кинутися навздогін за малим. Сльози літнього чоловіка висохли на очах, на зміну їм прийшов переляк. Забувши про всі перестороги, які вже перетворилися на інстинкт, чоловіки кинулися за хлопчиком, продираючись крізь кущі та чагарники, горлаючи в надії на відповідь і не отримуючи її. У Чендлера всередині наростала паніка. Мітч мав рацію. Йому слід було раніше згорнути всю цю операцію. Коли родина ще животіла й була в безпеці.
Він мчав крізь низький тент дерев, висохла гілка щосили ляснула його за недоумкуватість. Незабаром Артур відстав, лише його мінливі крики обганяли Чендлера, та вони обидва невгамовно прочісували дичавину в пошуках яскраво-блакитного светра на тлі тьмяно-червоної землі. Чендлерові ноги розбивали непривітний ґрунт, вириваючи з нього паростки. Волосся чіплялося за гілки, що тягнули його назад, немов не хотіли, щоб він щось побачив. Та не міг же хлопчина далеко зайти? Якщо тільки не кинувся бігти.
Спалах блакитної синтетики попереду обпалив очі своїм неприродним, та однаково чарівним кольором.
— Дейві!
Хлопчик не обернувся, застигши на місці та дивлячись на щось у кущах попереду. Після стількох днів пошуків, після стількох пройдених кілометрів у ту мить, коли вони вже збиралися здатися, вони знайшли Мартіна. Опустившись на самісіньке дно розпачу, вони досягнули успіху.
Упевнений у цьому, як ніколи в своєму житті, Чендлер забув про все і помчав крізь дичавину. Те, що він сподівався побачити, — живого Мартіна — боролося з тим, що він очікував побачити.
Наблизившись, офіцер зрозумів, що це не було ані те, на що він сподівався, ані те, чого очікував… а ще — чому хлопчик так застиг.
Із кущів стирчала нога, якою закінчувалося нещодавно розкладене верблюже тіло; велетенська купа шерсті та плоті, нутрощі були вирвані зсередини й частково виїдені, у паскудній рожевій масі комашилися личинки. Сморід, що підіймався від тіла, був одночасно природний і огидний, він відштовхував і вабив до останків життя, що колись теплилося, а тепер щезло.
50
Чендлер пригадав напівзогнилу тварину і зачаровану нею дитину. Тоді він був Дейві, а тепер Ґабрієль.
Тепер він чудово міг викликати у пам’яті образ малого хлопчика. Той вимушено зіштовхнувся сам на сам із холодною жорстокістю життя та смерті в такому юному віці; знайдене тіло тварини підтвердило: ніщо не може вижити в дичавині й від його брата не знайдуть жодного сліду.
— Стійте де стоїте!
Голос розірвав тишу, в інтонації не було нічого лагідного. Чендлер намагався вгледіти людину з двома меншими постатями обабіч, але очі нічого не знаходили в темряві.
Раптом спалахнув ліхтар, засліпивши Чендлера, однак, хотілося сподіватися, що світло допоможе Нікові прицілитися. Сержант долонею затулив очі від променя, та сітківка просочилася світлом, якого неможливо було позбутися.
— Ви один, — додав голос трохи м’якше, проте в ньому чулося розчарування.