Поки Чендлер перенаправляв людей із блокпостів на шосе до нових пошуків, Гіт продовжував торочити, що засудить їх усіх. Щоб почути відповідь патрульних, сержантові довелося заткати інше вухо пальцем, його терпіння добігало кінця.
Саме тоді Мітч кинув радіоприймач і обернувся до Гіта.
— Чому б вам не дістатися до міста самотужки, пане Барвелл?
— Ох, тепер ви хочете, щоб я пішов, — розреготався Гіт без жодної дрібки гумору.
— Йдіть собі, а потім повертайтеся з юристом, і ми поговоримо, — спокійно і впевнено сказав Мітчелл. — А поки що дайте нам займатися своїми справами. Ми мусимо знайти двох дітей.
— Я цього не забуду.
— Я не прошу вас забути, — заперечив інспектор. — Я прошу вас звалити на хрін.
За годину до пошукової команди набрали двадцять чотири людини: загін Мітча, разом із постраждалими Ропером та Фло, Ніка, Таню, Джима й Луку; всі розбилися на пари й подерлися в дичавину, розпачливо шукаючи Чендлерових дітей.
Чендлер теж пішов із ними, швидко віддалився від Ніка, якого призначили його напарником, і дерся крізь чагарники, на кожному кроці вигукуючи імена своїх дітей. Він світив ліхтариком на землю, але на такій місцевості це було безглуздо, довгі тіні викривляли те, що він бачив; серед густої темряви й скупого світла кущі витворювали мари, які Чендлерова уява перетворювала на Сару і Джаспера.
Сержант швидко захрип і збагнув, що малі можуть бути будь-де у хащах або в містечку, де менша група, отримавши підкріплення з нетерплячих місцевих жителів, прочісувала кожен підвал і барліг.
Чоловік продовжував чвалати крізь чагарники, переслідуючи луну своїх криків, але так і не наздогнавши її. Він ішов швидше, бо був наляканий — і через сльози, що стікали обличчям. Чендлерові не хотілося, щоб хтось бачив його біль, тож він зникав серед дерев, брудний і зневірений, залишивши Ніка, свого захисника, на кілька кроків позаду. За той короткий час, який Ґабрієль мав, він не міг завести його дітей далеко. Чендлер чіплявся за цю надію. Вони мусять бути десь неподалік. Якщо достатня кількість людей докладе достатньо зусиль, вони зможуть їх знайти.
Його думки повернулися до сучасного Ґабрієля й до Дейві, яким той був колись. До хлопчика, який під впливом бажання помститися, під впливом ненависті до того, що з ним сталося, перетворився на серійного вбивцю. Усе це вело назад до пошуків на цьому ж Пагорбі багато років тому. Чендлер замислився, чи насправді не це було Ґабрієлевим планом, його остаточною помстою: змусити сержанта плазувати лісом у розпачливих спробах знайти своїх дітей; Чендлер перетворився на Артура. Ніхто, навіть сам Диявол, не міг бути таким жорстоким, щоб через одинадцять років перекинути його на інший бік пошуків.
Але цього разу він не здасться. Навіть якщо для цього йому знадобиться решта життя.
Чендлер не спав цілу ніч, прогризаючи собі шлях між деревами, тримаючись у напрямку вигорілої хижі не тому, що його діти мали там бути, а лише тому, що цей напрямок був нічим не гірший за інші. Лише Нікове нагадування про те, що їм слід зв’язатися з рештою, щоб дізнатися, чи немає у когось новин, змусило чоловіка повернутися, помчати до паркувального майданчика іншим шляхом, який виявився так само безуспішним, як попередній.
У першу ніч нічого не вдалося знайти, тепер пошуки зосередили суто на Пагорбі, адже ретельне прочісування міста не дало результатів.
Протягом наступних двох днів масштаб пошуків збільшувався, перевершивши Мартінову операцію, і це здавалося Чендлерові гіркою іронією, коли він тягнувся між кущами подалі від того місця, де застрелили Ґабрієля.
Над головою, трохи вище за крони дерев, кружляли дрони, яких надіслали сюди, щойно зазоріло, і контролювали з бази на паркувальному майданчику. Поки що камери надсилали назад лише зображення блідо-зеленого килима, помережаного яскраво-червоними квіточками. Ні Сари, ні Джаспера.
Чендлеровому тілу знадобилося шістдесят годин, щоб вимкнутися, забутися неспокійним двогодинним сном, а потім попри всі поради рушити далі в нічну темряву. Люди намагалися висловити йому своє співчуття, від якого чоловік просто відмахувався. Менше за все його займали кляті співчуття. Він не хотів і не потребував їхнього суму. Не хотів і не потребував нічого — ні обіймів, ані слів, ані спроб забезпечити йому комфорт, ані їжі чи повітря; він потребував лише йти, аж поки не знайде своїх дітей.
У його бульбашці страху місця було лише для одного. Навіть те, як Мітч заспокоював Тері, не мало для Чендлера жодного значення. Нехай цілий світ проковтне його, тільки б знайти дітей.
Минаючи, дні починали зливатися в один; короткочасні, часто несподівані напади сну, який насправді був не глибшим за неспокійну дрімоту, змушували чоловіка почуватися хворим від сорому перед початком кожної нової напруженої зміни. Дні були позначені довгими годинами і марними надіями, знахідками, що виявлялися поваленою колодою або місцем для багаття, яким уже давно ніхто не користувався. Після кожної такої знахідки Чендлер розумів. Уперше по-справжньому розумів, що пережили Тейлори, тремтливі злети й нищівні падіння; усе його єство стиснулося до просування вперед, пошуків та спроб зберегти надію. Вигукувати імена дітей, майже не сподіваючись почути щось у відповідь. Добровольці теж кликали малих. Йому хотілося наказати їм заткатися і дати його дітям подихати.
Чендлер гупнув кулаком у дерево. Воно захиталося, але встояло. Біль охопив кісточки і піднявся вгору рукою, проте не зміг відігнати з голови жаскі думки.
52
Коли на четвертий день пошуки почали згортати, Чендлер розлютився. Він краще за будь-кого розумів зрадницькі ознаки того, що люди почали втрачати надію. А минуло лише чотири дні. Перш ніж діти серйозно почнуть страждати від голоду, мине ще десять. Звичайно, зневоднення було іншою проблемою. Учора він накинувся на Луку через те, що, прокладаючи собі шлях у лісі, офіцер дивився у телефон. А сьогодні зірвався на якомусь нещасному констеблі, якого притягнули аж із Ньюмена, за те, що той наважився вголос замислитися, чи не померли вже його діти. Нікові й Мітчеві практично довелося відтягати Чендлера; вони вказали йому напрямок, де сержант раніше не бував, і дали ви`ходити свою лють, як заводній іграшці.
У думках знову відтворювалося минуле. Як вони здалися й покинули шукати Мартіна. Можливо, підліток був там живий, якби вони тільки наштовхнулися на нього випадково. Утім природа кінець кінцем надійно все ховає, і минулі гріхи не виняток.
Але його діти ще не померли. Чендлер це знав. Він загнав похмурі думки в найглибші, найтемніші частини свого мозку, бив і шматував їх, аж поки вони не зникли. Сара і Джаспер були живі. Та чи були вони разом? Може, комусь із них вдалося втекти й вирушити на пошуки допомоги? Без компаса чи якоїсь можливості зорієнтуватися це буде складно. І без води теж. Невидима рука скручувала шлунок Чендлера вузлами. Чому він ніколи не навчав їх орієнтуватися по сонцю, не давав порад, як вижити в дичавині? Проте кому це потрібно в наші дні, в сучасному світі? Можливо, Сара мала з собою телефон, а на ньому — якусь функцію типу компаса, тоді вона змогла б дістатися до міста. Така можливість була. Чендлер знову відігнав темні думки, щоб надія змогла підняти свою вже потворну голову.
Ні, його діти не були вільними. Якби були, то рушили б до підніжжя Пагорба. Принаймні до цього б вони додумалися. Їх мусили десь ув’язнити. Жах швидко повернувся, уява вирвалася на волю. Вони обидва замкнуті — і закуті — десь у хижці в цих нетрях. Він відмовлявся вірити, що вони залишилися просто неба, де замерзнути до смерті можна було швидше, ніж померти від спраги. Перелік убивць у дичавині був довгий і жорстокий. Мітч застрелив лише одного з них.
Чендлер озирнувся. Минуле продовжувало переслідувати його, цього разу обернувшись Мітчеллом. Сьогодні він призначив себе Чендлеровим охоронцем, на його виснаженому обличчі було написане щире занепокоєння. Цей самий виродок застрелив Ґабрієля. Якщо його діти померли — а вони не померли, нагадав собі Чендлер, — це буде Мітчева провина. І чоловік навіть сказати не міг, що тоді зробить.