В такій самій ситуації перебували й інші вязні з тюрми при вул. Сапіги-Лонцького. Через дрібні отвори у віконечку в дверях ми відкрили різних людей, переважно передових львовян, що мучились по інших камерах. Ми довідалися від перекинутого з сусідньої камери до нас студента, що там, користуючись «привілеєм», сплять поруч себе на одній причі посол Володимир Целевич і відомий у цілій Польщі фабрикант горілок Бачевський (кол. Бачес), тоді коли всі інші вязні сплять на долівці. Ми знали, що в одній з камер під нами перебував проф. Стан. Ґрабський, і там же сидів жидівський сіоністичний посол зі Львова Айзенштайн. Деякі співвязні поляки в нашій камері, не звертаючи уваги на жидівського троцкіста Барана, обурювалися голосно, що тюрма заповнена поляками й українцями, а на лікарство є, мовляв, і один чи два жиди. На такі уваги Баран, інтелігентний і широко очитаний ремісник з Жовківського передмістя Львова, не реагував, може тому, що це була правда. Від віцестарости Кусьнєжа з Дрогобича довідався я дещо про відносини в тому промисловому осередку. Я почув, що з тамошніх українських провідників большевики заарештували в першу чергу двох адвокатів (одного члена УНДО, другого з Фронту Національної Єдности) та що адв. д-р Степан Витвицький встиг своєчасно виїхати за Сян.
Господарський директор Наукового Закладу ім. Оссолінських у Львові Лєвак, про якого я вже згадував, прибув до нас з волі дещо пізніше і його скатовано вже при першому переслуханий Йому закидали, що він помагав до втечі за кордон старшинам польської армії, чи навіть її організував. Два такі старшини, зловлені на Підкарпатті, його «всипали», і того старшого, сивого мужчину посіпаки-слідчі розтягнули на долівці поміж двома кріслами так, що голову впхали під одно крісло, а ноги під друге, після чого стягнули з нього штани і стали бити палками. Масакрували його так довго, аж він утратив притомність. Хотіли в той спосіб видобути з нього виявлення інших спільників чи цілої організації, що займалася переводженням польських старшин і підстаршин на Мадярщину. До нашої камери його привели вже попід руки, і він упав зі стогоном у кут та довго не міг промовити й слова.
Від того то Лєвака почули ми в камері деякі цікаві новини зі Львова. А саме він оповів нам дещо про поставу молоді у львівських школах у звязку з тим, що нова влада скасувала хрести, образи святих (де такі були), навчання релігії у всіх школах та заборонила спільну молитву молоді перед наукою і по науці. Лєвак оповідав, що вся молодь у гімназіях з моментом, як до кляси на першу годину входив учитель, вставала і відмовляла потихо «Отче наш», а потім сідала (до того часу ту молитву відмовляв один учень голосно, а всі потихо). Так само демонстраційно відмовляла вся молодь потихо «Богородице Діво» після закінчення останньої години. Учителі, тоді ще всі свої, розуміли добре молодь і в дусі напевно з нею солідаризувались, а підчас тої молитви стояли мовчки, як і за польських чи австрійських часів. Очевидно — всі ми раділи таким здоровим відрухом молоді і не припускали, що совєтська влада зломить той відрух так скоро своїми випробуваними за довгі роки методами: брутальною силою і провокацією.
Той же Лєвак розповідав нам також про величезну підготову большевиків до т. зв. Всенародніх Зборів, вибори до яких назначено на 22. жовтня 1939 року. Передвиборча акція йшла большевикам, як він казав, тяжко, тому вони запрягли до роботи ще в останніх днях тисячі агітаторів. Особливо зле йшло большевикам у Львові, де більшість населення не скривала своєї ворожої постави до нового режиму. Це виявилось між іншим і на великому передвиборчому вічу в салі «Сокола» ІІ при вул. Кентшинського, де польська публіка — як він оповідав — вислухала спокійно большевицьких промовців, а на закінчення відспівала остентаційно відому роту Конопніцької «Не дами зємі, сконд наш руд», чим аранжери віча були докраю збентежені.
Від інших новоприбулих з волі дістали ми потвердження всього того, що нам оповідав Лєвак, на сто відсотків. Значить: нова влада вже своїми першими ходами і виступами, серед яких не останню ролю грали й безглузді масові арештувания, насторожила проти себе маси населення, яке спочатку займало до неї в більшості невтральну позицію. Кадри насторожених і згодом невдоволених зростали з дня на день, у міру того, як поступали різні «акції» нової влади. І вже за кілька місяців сов. влада довела до того, що мала проти себе бодай 90 відсотків населення краю. Не помогла нічого ні скажена большевицька агітація, ні нечувана до того часу в нашому краю демагогія. Всі слої населення побачили, яка пропасть існує між словами большевицьких агітаторів і ділами сов. влади, тому ніхто їм не вірив. Можна сказати сміло, що за вийнятком тих, які користали безпосередньо з «благ» нової влади (а таких було всього кілька відсотків), загал населення Галичини — українці, поляки і навіть жиди — зайняв супроти большевицької влади виразно ворожу поставу і мріяв тільки про те, як позбутися і нашого краю того зненавидженого ворога.