В пятницю 20. жовтня перед полуднем прибув до камери сторож-енкаведист і, спитавши про моє прізвище, сказав: «Собірайтєсь с вещамі!» Я став збиратися, в камері всі заметушились. Бо почувши, що мене кличуть «с вещамі», думали, що я виходжу на волю.
Тому всі товариші недолі просили мене повідомити про себе чи то їх рідню, чи когось з близьких. Дехто дивився на мене може навіть з завистю. Тимчасом того дня зачався новий етап мого тюремнидтва: мене, враз з цілою громадою інших українських вязнів, повезли аж у Москву.
ЗІ ЛЬВОВА НА ЛУБЯНКУ
Їзда в напрямі головного двірця. — Поїзд-мариво. — В клітках, як дикі звірі. — Голод і спрага. — Свербячка, чи нерви? — Кого я пізнав. — Чорним вороном через Москву. — Плач през. К. Левицького. — Ми на Лубянці.
Я попрощався з усіми мешканцями камери і за хвилину мене викликали з речами. Я зійшов по сходах на долину і мене впровадили знову до невеличкої кімнати-канцелярії, тої самої, де мене основно зревідували перед вкиненням до камери ч. 5. Тепер, у приявності двох старшин НКВД, з яких один був начальником тюрми, а другий моїм конвоїром, у мене перевів знову докладну ревізію третій енкаведист. Ще в камері сховав я заздалегідь на всякий випадок у рубцях при кишені маринарки невеличку голку і в другому місці маленьку шпильку, а в рубцях штанів дрібнесенький кусочок олівця (без деревяної оправи). При ревізії знайшли в мене два кусники правдивого олівця, що їх я врятував першим разом, але те, що я сховав у рубцях, залишилося при мені.
Командант тюрми, передаючи конвоїрові велику жовту коперту, сказав до мене, що в ній е мої папери-документи, а також годинник. Я зрозумів, що мене перекидають до якоїсь іншої тюрми, але що мене повезуть аж у Москву, я не подумав. Командант передав ту заляковану коперту старшині-конвоїрові і коли я по ревізії знову убрався, мене випровадили на вязничне подвіря.
На невеличкому подвірї стояло звичайне каптажне авто з широкою, некритою плятформою, на середині якої лежало велике Гумове колесо. Я видряпався на плятформу і сів на колесо. Поруч мене опинилися три молоді сторожі-енкаведисти, озброєні в кріси і револьвери, а старшина з жовтою копертою и руках, в товаристві ще одного, молодшого, сів коло шофера. Отже мене везло 6 енкаведистів.
Авто рушило з подвіря і попрямувало вулицею Льва Сапіги вгору, в сторону головного двірця. Це означало, що мене повезуть кудись дальше залізницею. По дорозі мусіли ми затриматись напроти політехніки, бо вулицю в тому місці затарасувало друге вантажне авто, заповнене пропаґандивною літературою, що її роздавали два чи три агітатори прохожим та студентам, які виходили з брами політехніки і товпились біля того авта. Наше авто було так близько того другого, що я сягнув рукою, і один з агітаторів пхнув мені газету «Червони Штандар» і ще якусь летючку в польській мові. Але один з моїх конвоїрів незамітним рухом руки ту літературу від мене забрав.
Як тільки ми вїхали в ту людську гущу, в якій ледве чи хто зорієнтувався, що це везуть арештанта, я подумав, чи не заризикувати б і не скочити в ту юрбу. Але де запорука, що та юрба мене між собою сховає, або дозволить утекти? Риск був завеликий, тим більше, що я мав би проти себе певних шістьох озброєних енкаведистів і трьох агітаторів з другого авта, не кажучи вже про агентів, що були, можливо, серед юрби. Та за хвилину наше авто пробило собі серед людської маси дорогу і рушило далі.
Ми вїхали кількадесять кроків, як з будинку академічної гімназії вийшов мій добре знайомий учитель М. Легким кивком голови я його поздоровив, він мені так само відповів, і я був певний, що він повідомить моїх приятелів, які були одночасно і його приятелями, що він бачив, як мене вивозили. Тим часом по повороті з Москви, 19 місяців пізніше, я ствердив з сумом, що проф. М., мабуть з перебільшеного страху, не згадав про мій вивіз зі Львова нікому ні одним словом. Як швидко люди піддавалися панічному страхові, що його поширили довкола себе большевики, і як зразу ж «пристосовувались» до нових обставин!
Наше авто, не доїжджаючи до головного двірця, скрутило ліворуч поміж магазини Народньої Торгівлі, Маслосоюзу й інших торговельних фірм до розгалужених тут бічних залізничих рейок. Саме на цьому закруті минало нас вантажне авто Маслосоюзу, в якому поміж іншими робітниками побачив я і робітника-односельчанина, гарного, ідейного хлопця-сироту, що його я перед роком стягнув з села і примістив на працю у Львові. Не зважаючи на мій заріст, він мене пізнав і вклонився, на що я відповів тільки кивком голови. Він єдиний не побоявся потім оповідати про мій вивіз своїм і моїм знайомим.