Такі моменти заставляли вязнів призадуматися глибше над істотою самого людського життя та над його вартістю. Але про це вони починали говорити щойно на другий або аж на третій день після такого зловіщого гудіння моторів. У тому часі, як мотори працювали, ніхто в камері не ворухнувся. Вязні переживали велику людську трагедію всім своїм єством. Віруючі молилися за душі помордованих, очевидно, більше в думках, як словами. А така молитва — найглибший вияв людської душі.
Великою розвагою для вязнів на Лубянці були книжки. Доставляв їх з вязничої бібліотеки до кожної камери що 10 днів окремий енкаведист бібліотекар, що залишав на кожного вязня одну книжку та одну додатково на всю камеру. Значить: коли в камері сиділо пятьох вязнів, то вони мали на 10 днів 6 книжок, коли 6 вязнів, то 7 книжок і т. д. По 10 днях заходив у камеру той сам бібліотекар, забирав без зайвої балачки книжки і залишав таку саму кількість інших. На увагу, що якась книжка була вже в камері, він брав її мовчки під паху і давав на її місце іншу.
Цікаво, що в тюремній бібліотеці Лубянки не було ніяких книжок на суспільно-політичні чи економічно-господарські теми. Не було теж нічого з ділянки марксизму-ленінізму. За ввесь час мого побуту там не бачив я ані одної книжки Маркса, Леніна, Сталіна, чи взагалі кого-небудь з теоретиків (і практиків) марксизму. Тюремна управа, як видно, не привязувала ніякої ваги до того, щоб перевиховувати слідчих вязнів, а бодай впливати на них, при помочі відповідної лектури, хоч тримала їх у себе такими довгими місяцями.
Все, що діставали вязні до рук, це було красне письменство, отже повісті, драматичні твори, оповідання і поезії. Вийняток становили тільки описи подорожей та відкрить і всякі спомини-мемуари визначних письменників, акторів, режисерів, музиків то-що. Щож до авторів, то були там заступлені (і то дуже численно!) і старі російські клясики, і нові письменники, до найновіших совєтських трубадурів включно. Було теж немало творів старих і нових письменників німецьких, французьких, англо-американських, італійських, еспанських і навіть індійських та японських, переважно в добрих російських перекладах. Попадалися теж у перекладах на російську мову твори словянських письменників, а також твори письменників зпоміж підсоветських народів: грузин, вірмен, татар, калмиків і т. д.
За час мого побуту на Лубянці прочитав я понад 200 книжок найрізнородніших авторів, менш-більш на половину російських та на половину всяких інших народів. По виході з тюрми, ще за свіжої памяти, списав я собі заголовки прочитаних тоді книжок та їх авторів і маю той список перед собою. Багато він мені насуває різних думок: і про ту розвагу, що її давали книжки, коли переносили нас кожного дня на кілька годин в інший світ — серед такого важкого положення; і про товаришів недолі, з якими я стільки перебалакав на тему прочитаних книжок та їх авторів; і про те, скільки я з тих книжок навчився, скільки довідався нового…
Серед тих книжок мав я нагоду прочитати й кілька перекладів з української мови. Не були це наші клясики чи визначні новіші письменники, а вже сучасні підсовєтські українські автори, що творили, очевидно, на замовлення. В тих їх повістях та оповіданнях, що попали в мої руки, оспівувано на всі лади всякі досягнення большевицького режиму: будову Дніпрельстану, розбудову шахт Донбасу, упромисловлення країни і т. д. В тих творах-аґітках, яких автори намагалися безуспішно зберегти літературно-мистецьку форму, впадало в око одно: їх головні персонажі були змальовані з правила як ідейні та віддані партії й урядові комуністи, з одного та завзяті вороги режиму, звичайні платні агенти чужих держав, з другого боку. Таких «творів» появляється там сила-силенна, і то в різних мовах. Але хто орієнтується в тамошніх відносинах, той ніколи не повірить, що в Совєтському Союзі працюють тисячі чужоземних агентів під постійною загрозою для власного життя — за гроші. В це можуть повірити тільки ті вихованки большевицького режиму, що не були иіколи за кордоном і не мають уявлення про життя й відносини в інших державах. Такі люди там є, про що я переконався в розмовах зі співвязнями. А саме коли якось зійшла в камері балачка на акцію чужоземних агентів у СССР після прочитання такої повісти-аґітки, один з молодших вязнів сказав цілком поважно: «Щож ми бідні винні, що чужі держави, паші ближчі і дальші сусіди, хочуть нас знищити і посилають на наші терени міліони (!) своїх шпіонів та саботажників, які не дають нам змоги розгорнути наше будівництво так, якби ми хотіли?!» Інші, старші віком вязні на ці його слова не реагували і тільки підсміхалися. Видно, що вони не вірили ні трохи в такий залив Совєтського Союзу чужоземними агентами й саботажистами. Пізніше, коли вони мене вже «розкусили» і набрали до мене довіря, я почув від декого з них правду: що це сам уряд замовляє масово такі «твори» про шкідництво й саботажі закордонних або платних чужими розвідками шпигунів і саботажистів, щоб осьтак мати виправдання для всяких власних недоречних плянів, злочинних помилок, а то й повної нездарности.