Нарешті ми спинились перед дверми мабуть на 8. поверсі і мої поводатарі постукали та ввели мене до середини і зараз вийшли. Я опинився в невеличкому, ясно освіченому кабінеті. На масивному столі приладдя до писання і якісь папери, за столом у широкому кріслі молодий пристойний мужчина в цивільному темному убранні, літ коло 30. В кімнаті одно вікно, на стінах розвішечі мапи, над ними портрети вождів. Праворуч від слідчого стоїть на столі телефон. Перед столом звичайне деревяне крісло. Позатим ніяких меблів у кімнаті нема.
Слідчий спитав мене про прізвище і, показуючи па крісло, велить сідати. Потім щось пише, а далі починає стягати з мене т. зв. генералії, себто докладні дані про все моє життя, починаючи від народження аж до приходу совєтської влади до Львова і мого арештувавші. Питає поволі, з подробицями, не спішиться. При нагоді розпитує багато про Львів і зокрема про його міжнаціональні відносини. З наявним зацікавленням слухає про вересневі бої за Львів між німцями й поляками та про його облогу німцями аж до приходу червоної армії. А про німецькі налети на місто мусів я оповідати йому якнайдокладніше, при чому ілюстрував своє оповідання різними даними. Коли ж я став описувати йому один сильний налет, що захопив мене на львівському ринку, де від напору повітря (після розриву бомби біля костела Єзуїтів) я впав так сильно до бруку, що стовк тоді коліно, він спитав, чи коліно вже загоїлося. Я показав йому коліно, що по упливі б тижнів мало ще на собі велику червону смугу.
Підчас мого оповідання задзвонив дзвінок телефону і слідчий взяв за слухавку. Я почув, як він сказав: «Здесь Сігов» і так я довідався про його прізвище. (Чи воно було правдиве, не знаю).
По короткій телефонічній розмові слідчий розпитував мене далі про всякі подробиці, звязані з облогою Львова й німецькими налетами, і я оповідав ще довго про тодішні важкі переживання львівського населення, яке склало в тих днях стільки жертв майна і крови. Було ясно, що все те цікавило в даний момент слідчого куди більше, як моя справа. Нарешті по яких трьох годинах, не скінчивши моїх ґенералій, Сіґов узяв за слухавку і сказав: «Заберіть арештованого!» За хвилину з’явилися знову два поводатарі, взяли мене за рамена, як і передше, і тими самими коридорами й віндою доставили назад до камери, при чому перед самими дверми один з них мене легко зревідував, чи, бува, не взяв я з собою чого зі стола слідчого. Це роблено при повороті зі слідства з кожним вязнем.
Але по дорозі на одному закруті коридору пережив я одну дивовижну подію, характеристичну спеціяльно для тюремного режиму па Лубянці, який подбав не тільки про те, щоб вязень у слідстві був завжди і в кожній ситуації цілковито ізольований від зовнішнього світу, але також про те, щоб він не мав ніколи змоги не то стрінутися з якимнебудь іншим вязнем, але навіть когонебудь побачити. Було так, що коли мене вели назад у камеру, мої сторожі спинили мене на кінці одного коридору й один з них глянув за ріг, а другий гримав мене далі міцно за рамя. Видно, що дальша дорога не була вільна, бо за потисненням невидного гудзика у стіні вона передімною розсунулась і я побачив перед собою у стіні наче шафу. Мене запхали швидко в ту темну шафу, І стіна за мною засунулася. Я став наслухувати І почув приглушені людські кроки. Значить: когось провадили тим самим коридором на слідство. А за хвилинку стіна знову розсунулась, я виступив на коридор і мене повели вже без пригод дальше. Пізніше переживав я таку «хованку» у стіні ще нераз, але це вже не робило на мене ніякого вражіння. Зазначу ще, що такі місця для сховання вязня були розміщені в різних місцях коридорів Лубянки, але вони були так замасковані, що, дивлячись на ту стіну, ви ніяк не пізнали б її призначення, тим паче, що й того ґудзика, за потисненням якого стіна розсувається і засувається, якось не було видно.