Зате я багато наслухався про перепис населення СССР в 1937 р., що, всупереч бажанням уряду, виявив величезну більшість серед населення людей віруючих. Коли пороблено остаточні обчислення і ця немила для безбожницького уряду правда вийшла наверх, урядові чинники при помочі НКВД порадили собі таким добре випробуваним засобом, що усунули тисячі статистичних урядовців, від найвищих починаючи, з їх становищ та позасуджували їх за «фальшування статистики». Після того вища влада сама «перевидала» таке зіставлення цифр, яке їй було потрібне, і ті цифри оголосила друком. Вийшов новий скандал і щоб себе тими «виправленими» цифрами ще більше не компромітувати, два роки пізніше, в 1939 р., опубліковану статистику цілком скасовано. Отже замість оголосити правдиву статистику, влада покарала невинних урядовців. А коли потім показалося, що це не помагає, бо цифри наново виявляли, що в СССР є ще таки десятки міліонів релігійних людей, тоді перестали видавати статистику взагалі. Чи можливі такі парадоксальні відносини в якійнебудь іншій державі світу?
Немало цікавого почув я також про організацію т. зв. комсомолу (комуністичного союзу молоді), що є відповідником кол. німецької організації «Гітлерюґенд». На комсомол найбільше нарікали вязні, що мали в ньому своїх дітей, бо комсомол виховує своїх членів послідовно і строго в безбожницькому дусі. Якщо член комсомолу зайде до церкви і про це дізнаються в його організації, то його негайно викидають з організації і карієра такого молодого чоловіка — пропала. Взагалі ж комсомол, якого прибудівкою є т. зв. піоніри (діти в молодшому віці) має дві головні цілі: всесторонню підготову совєтської молоді до воєнного вишколу і боротьбу з релігією, а в дальшому: дати комуністичній партії кадри нових надійних членів.)
З розмови з одним молодшим вязнем вбилося мені з того часу в тямку його оповідання про те, як то його мати, учителька в сільській школі, мусіла, як і всі інші учителі, ходити по селі від хати до хати і збирати від людей «добровільні підписи» під збірну записку-прохання, щоб скасувати Богослужения в місцевій церкві і перемінити її на клюб. Оповідав він це нишком тільки мені і переживав іце по роках біль та муку своєї матері, яка, сама віруюча людина, била з розпуки головою до одвірка, а мусіла йти в село і переконувати людей, що «Бога нема, то не треба в селі й церкви…»
Від вязня, що прибув до нас з т. зв. малої внутрішньої тюрми НКВД в Москві, довідались ми, що він сидів там якийсь час у камері разом з групою т. зв. «євангелистів». Це були — як він казав — люди звичайні, але глибоко віруючі (всіх їх було 6). Вони сходилися в хаті одного з них і читали та пояснювали собі біблію. Не довго це тривало, бо на донос когось зі сусідів їх усіх заарештували і посадили в тюрму, де вони поводились дуже гідно. Розуміється, як у всьому, так і тут НКВД старалося всякими засобами «вмовити» в них, що вони сходилися не в релігійних, а в політичних цілях: мовляв, вони під притокою читання біблії збиралися на те, щоб виробити змову проти уряду. Отже з найневннніших у світі людей зроблено небезпечних протидержавних злочинців і всіх їх, як виходило з оповідання нашого інформатора, засуджено па високі кари. Бо коли їх уже заарештовано, то треба було й засудити. Адже «НКВД ніколи не помиляється»…
Серед постійних допитів і великої непевности щодо дальшої долі кожного з нас, у тривожно-нервовому настрою проходили наші дні і ночі. Особливо ж ночі, ті довгі, зимові ночі! Бо ж мало хто з вязнів може спати спокійно вночі, і до рідкостей належить така ніч, в якій не викликали б когось з камери на переслухання. А тоді будиться обовязково вся камера. Той же, кого кличуть «на допрос», здригається, бо не знає, що прийдеться йому пережити в часі того допиту.
Так поволі зближався кінець такого вагітного в події 1939 року. Вязні москвичі оповідали широко, як то большевицька влада святкує величаво кожного року день 1. січня, які то виставно прибрані й освітлені ялинки уставляють на різних площах і скверах Москви, і які гучні балі й забави відбуваються там вночі з 31. грудня на 1. січня. А потиху шептали до вуха, що все це робиться з тою метою, щоб не то притьмити, а таки зовсім убити серед населення саму згадку про недалекі Різдвяні Свята, святковані колись, за царських часів, небувало торжественно. Але все те, казали вязні, небагато помагає, бо величезна більшість населення, прийшовши 6. січня з важкої праці до хати, все таки засідає до традиційної, хоч звичайно дуже скромної, різдвяної вечері. І таке відбувається на всіх просторах розлогого Совєтського Союзу.