По такій моїй заяві слідчий не сказав уже нічого, може тому, що в кімнату ввійшов молодий, дуже пристойний старшина-енкаведист, убраний в першоклясну уніформу, наче просто зпід голки. Старший слідчий за хвилину вийшов, а молодий звернувся до мене з запитом, хто я, і, почувши моє прізвище, почав українською мовою з найвиразнішим галицьким наголосом:
— А, то ви — Німчук! Довго ми тут па вас чекали, багато про вас чували, і нарешті дочекалися гостити вас у себе. А знаєте, де ви опинилися?
По хвилині:
— Ви там досить написалися і наговорилися проти нас. Тепер говоріть нам тут і не смійте скривати нічого, бо НКВД знає все і перед ним не скриється ніщо! Ми знаємо все і знайдемо своїх ворогів усюди: на землі, на морі, в повітрі і навіть 6 метрів під землею… Ну — говори братчику, чого мовчиш? Говори — ти там нас не жалував! Говори ж тепер тут!
На заміт, що я проти большевиків не вів ніякої акції і не говорив нічого, бо все життя працював тільки на протипольськім відтинку боротьби, він перервав гостро:
— Не плети дурниць! Який там протипольський відтинок боротьби? Знаємо ми добре ту вашу протипольську боротьбу! А от — і він знову перейшов на «ви» — ви скажіть нам, кого то УНДО посилало від себе до нас як звязкового, і хто приїздив з подібною місією з Києва чи Харкова до Львова?
Почувши це, я оторопів, але старався не дати пізнати по собі нічим найменшим, що ці запити зробили на мене якесь вражіння. Я сказав по змозі якнайспокійніше, що хоч я стояв від практичної політики завжди здалека і в конспіративні справи не був втаємничуваний, то все таки не можу повірити, щоб УНДО висилало когось у Совєтську Україну. Про щось подібне я не чув ніколи й нічого. Так само не чув ніколи нічого про те, щоб хтось з українців з Києва, з Харкова чи з іншого міста приїздив з якоюсь справою до УНДО у Львові.
Після того молодий енкаведист-галичанин став до мене присікатися і вимагати якнайнастирливіше і якнайрішучіше прізвищ тих людей, що їх — як він казав — висилало УНДО в Совєтську Україну, і тих, що звідти приїздили до Львова. Не помагали ніякі мої запевнювання, що того ніколи не було, і даремно він настоює, щоб я подав прізвища таких людей. Він вдесяте і всоте вимагав від мене одного — прізвищ таких людей і вживав до того подвійної тактики: раз просив, обіцяючи, що совєтська влада вміє оцінити такі прислуги, а зараз потім грозив. Грозив він усяко, між іншим і тим, що мене пішлють у Лефортовську тюрму, і там я буду співати інакше.
(Лефортовська тюрма — це знана в цілому СССР тюрма в Москві, де примушують вязнів тортурами до зізнань). Грозив теж підвалами на Лубянці, кажучи:
— Ви хіба не здаєте собі справи, де ви. Тут були вже не такі, а вкінці до всього призналися. А ви, злісний ворог, таки мовчите! Як вкинемо вас до підвалу — скажете все!
Вкінці, не добившись таки нічого, радив, щоб я ще надумався і пригадав собі конче прізвища тих звязкових та подав їх найближчим разом, як мене викличуть.
У кімнату увійшов знову той старший слідчий з виглядом дипльомата, що залишав мене двома чи трьома наворотами самого з моїм енкаведистом-галичанином, що мучив мене своїми допитами та вимагав неможливого. Тоді молодий галичанин спитав:
—А скажіть, вам певно приємно, що ви стрінули тут, на Лубянці, свого земляка?! — і показав на себе.
Я відповів якось машинально, що так, що мені приємно, бо можу говорити по українськи, що він прийняв якимсь несамовитим кінським реготом і — перейшов з місця на російську мову. Він далі ще може пів години, а може й довше, клептав мені російською мовою всю ту вивчену напамять енкаведівську фразеологію: що НКВД все знає, що перед ним ніщо не скриється, що воно всесильне, та що я мушу сказати все, що знаю, зокрема ж подати прізвища звязкових між УНДО і Совєтською Україною.
Було вже добре по півночі, як мене привели назад у камеру. Хоч я не зазнав ніяких фізичних тортур, то ці переслухування й розмови з слідчим-земляком пішли мені на нерви так, що я не міг уже заснути до ранку.
Таких допитів у того землячка, якого прізвища не міг я ніяк довідатися, мав я ще кілька. За кожним разом він мене мучив і виснажував нервово до-краю, а вислід того всього був один і той самий: я не подав бажаних йому прізвищ, хоч мій слідчий вичерпав, здається, все своє красномовство в киданні ласкавих слів та обіцянок — з одного і всякого роду погроз — з другого боку. А не подав я тих прізвищ не з якогось особливого геройства, а просто тому, що я й сьогодні не знаю, чи такі люди-звязкові взагалі існували.