— А нащо ж їм на Сибірі такої школи, коли вони серед моря русских людей? Що ж їм там поможе українська мова?
А коли я пригадав, що в Сибірі були колись українські школи для українського населення, то у відповідь почув:
— Е, то ще було за того клятого націоналіста Скрипника, що то хотів розбити і поділити всю Росію!
Подібну оцінку «клятого націоналіста» Скрипника, що то хотів, мовляв, розбити всю Росію, чув я також з уст інших співвязнів, хоч загально відома річ, як багато зробив саме той Скрипник для винищення українських національних сил у перших роках революції та які заслуги поклав для закріплення совєтської влади в Україні.
Про те, що майже всі москалі пережерті російським великодержавним націоналізмом, нема що й говорити. Це можна було не тільки відчувати, але й бачити цілком виразно при різних нагодах. А при тому вони переважно люди тверді, позбавлені сентименту і часто навіть звичайного людського милосердя та привикли думати зовсім іншими категоріями щодо простору, вартости гроша і навіть людського життя, як люди Заходу. Мені видались вони вродженими імперіялістами. Сказав мені раз один вязень поляк, що до 1918 року був російським підданим: Знаєте, не пізнаю тепер тих людей і не можу їх зрозуміти. Де ділись ті гарні людські прикмети, що їх вони колись мали? Боже, Боже, що той большевизм встиг з ними зробити за такий розмірно недовгий час! (Пізніше, при зустрічі з німцями, говорили нераз те саме наші люди на адресу німців, яких теж не пізнавали, побачивши серед них стільки бестій у людській подобі…).
Коли я тепер читаю всякі ревеляції про те, що в Росії відкрили чи поробили масу винаходів давним-давно перед тим, заки вони появились на Заході, то не дуже дивуюсь: на Лубянці я наслухався і від вязнів, і від слідчих багато про «велич русского генія», про «непереможну русску армію», про геніяльних російських поетів та письменників і т. д. В камерах, в яких я перебував, доводилось почути в широких дискусіях навіть з уст професорів університету, що, мовляв, Пушкін — це неперевершений геній світу, і щойно за ним ідуть Шекспір, Данте, Ґете… Мої докази, що противились таким твердженням, дуже не подобались деяким російським шовіністам. Підтримку діставав я звичайно від вязнів зпоміж нацменів (національних меншин), отже від грузин, татар і навіть жидів.
А вже зовсім не подобались таким російським патріотам докази на те, що російський елемент росте постійно, від століть, коштом всіх тих національностей, що попали в різних часах під владу Росії, що і е найкращим доказом натиску того елементу на них і проводженої ним систематично русифікації «інородців». ГІамятаю добре, як заболіло декого з тих шовіністів, коли я в часі одної дискусії стверджував на основі даних найновішого перепису населення СССР, що росіяни зросли від часів першого, ще царського перепису населення (1897 р.) у відношенні до українців приблизно з 2 третих до 3 четвертих, себто, що коли в 1897 р. па одного українця припадали два русскі, то тепер припадає їх вже трьох. А коли почули від мене, що всіх українців живе на світі коло 45 міліонів, то сказали просто, що це «така собі націоналістична статистика», зроблена в пропагандивних цілях… Важко було перекопувати їх, що ця статистика базується па солідних і певних даних та зроблена теж солідними й безпристрасними науковцями.
При нагоді своїх переслухувань запримітив я ще у Львові, що на моїх слідчих робило деяке вражіння, коли я казав їм, що я ще в студентських часах переклав на українську мову і містив в українській пресі твори Івана Рукавішнікова, Всеволода Ґаршина та інших російських письменників. Цю обставину використовував я і в Москві, щоб доказати, що в мене не було ненависти до російського народу і його літератури. Подаю цей факт, як дуже характеристичний для ментальности слідчих НКВД, які є головною силою й опорою комуністичного режиму в СССР, що виступає в широкому світі так часто під маскою «інтернаціоналізму».
Почав я цей розділ від жидів і доводиться його кінчити жидами. А саме недавно (кінець 1949 р.) читав я в репортажі американського кореспондента Йосифа Нюмена в «Ню Йорк Геральд Трибюн» про те, що восени 1948 р. відбулася в Москві недозволена публична демонстрація. На жидівський новий рік зібралися жиди перед московською синагогою, щоб привітати членів посольства держави Ізраїль під проводом п-і Ґолди Маєрсон. І вона, і інші члени ізраїльської місії були здивовані величезною масою жидів, що прибули для їх привітання. Жінки й чоловіки серед несамовитого плачу благали: Ми все життя чекали на вас. До Ізраїля! Завтра поїдемо до Єрусалиму… Порядкові з великим трудом провели членів до середини синагоги. А після богослужения прийшло до нових маніфестацій на вулиці. Сотки жидів товаришили делегації Ізраїля до готелю «Метрополь», де вона затрималась.